enruen
Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника
Навчально-науковий інститут післядипломної освіти та дистанційного навчання
Система безперервного навчання -                    
           якісна освіта впродовж життя
 

Підготовчі курси
Дистанційне навчання
Перепідготовка фахівців
Платні курси та тренінги
Інформаційна панель
Відобразити головне меню

    М.М. Нагорняк


    НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК

    до самостійного вивчення курсу навчальної дисципліни «Історія держави і права зарубіжних країн»

     

    Рекомендованою до друку кафедрою управління та бізнес адміністрування Навчально- наукового інституту післядипломної освіти та дистанційного навчання від 18 жовтня 2015 року (протокол №4)


    Навчально-методичний посібник складається зі змісту курсу навчальної дисципліни, конспектів лекцій, питань для підготовки до екзаменів, комплексу тестових завдань, зі списку джерел права, рекомендованих для самостійного вивчення та списку літератури. Пропонується для використання у навчальному процесі слухачів перепідготовки  заочного навчання

     

                                        Передмова

    З вивчення навчальної дисципліни "Історія держави і права зарубіжних країн" починається формування професійної моделі майбутнього правознавця.  В ній розкривається процес зародження, становлення та розвитку державно-правових систем: від античності до сьогодення. Документальним підтвердженням цього процесу є пам’ятки права, які дійшли до нас і дають нам можливість відтворити правовий портрет тогочасного суспільства. Названі документи доступні як через мережу Інтернет, так і в спеціально підготовлених хрестоматіях. 

    При вивченні дисципліни в першу чергу слід звернути увагу на процеси формування системи права, органів та механізмів управління суспільством через відповідні структурні утворення; на процеси формування законодавчої бази, поетапного виділення окремих галузей права.

    Самостійне вивчення навчальної дисципліни «Історія держави і права зарубіжних країн» передбачає послідовне вирішення наступних навчальних завдань:

    -         загальне ознайомлення зі змістом теми;

    -         визначення правовової основи державного життя, в яких документах того часу вона знайшла відображення;

    -         аналіз цих правових документів через визначення в їх структурі суб’єктів права, об’єктів права, предметів правового регулювання;

    -         виконання індивідуальних завдань для самостійного вивчення теми;

    -         відповіді на контрольні запитання в кінці кожної теми;

    -         контрольне тестування після вивчення кожного з трьох розділів посібника.

    В кінці посібника розміщено тестові завдання, питання для самостійної підготовки до екзаменів та перелік рекомендованих до вивчення історичних правових документів.

     

                             І.        ЗМІСТ КУРСУ

    РОЗДІЛ 1. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ СИСТЕМИ АНТИЧНОСТІ.

    Тема 1. Предмет, метод, система історії держави і права зарубіжних країн та її місце в системі юридичних наук

    Предмет історії держави та права зарубіжних країн. Мета та завдання курсу. Співвідношення історії держави та права зарубіжних країн з іншими юридичними науками, її місце в системі вищої юридичної освіти.

    Періодизація курсу. Виникнення держави і права. Теорії, що пояснюють процес появи і становлення держави і права. Іригаційна теорія. Патріархальна теорія. Теологічна теорія. Космічна теорія. Теорія насильства. Расова теорія. Інцестна (статева) теорія. Спортивна теорія. Патрімоніальна теорія. Органічна теорія. Економічна теорія. Класова теорія. Психологічна теорія. Договірна теорія. Дифузійна теорія.

    Тема 2. Історія держави і права Стародавнього Сходу

    Загальні ознаки соціально-економічної структури країн Стародавнього Сходу. Роль східної общини, колективної і державної власності в розвитку держави і права. Значення природних чинників. Збереження пережитків первіснообщинного ладу на Древньому Сході. Суть і функції деспотії на Стародавньому Сході. Держава і право Стародавнього Єгипту. Держава і право Стародавньої Месопотамії. Законник царя Хаммурапі. Кастовий лад Стародавньої Індії. Закони Ману.

    Тема 3. Виникнення й розвиток держави та права Давньої Греції та Давнього Рима

    Розпад родового ладу в Афінах. Реформи Тезея. Архонти й ареопаг. Реформи Солона та Клісфена. Демократизація державного ладу в V столітті до н.е. Реформи Ефіальта і Перікла. Утворення Афінського морського союзу. Рабовласницька демократія в Афінах. Виникнення держави в Спарті. Царі. Герусія. Ефори. Народні збори. Основні риси Афінського права. Відмінності Афінської рабовласницької демократії від сучасної демократії.

    Виникнення держави в Римі. Боротьба патриціїв і плебеїв. Реформа Сервія Туллія. Утворення аристократичної республіки. Законодавство Гракхів. Військова реформа Марія. Диктатура Сулли. Повстання Спартака. Перехід до імперії. Едикт Каракалли. Виникнення та розвиток колонату. Прінципат. Занепад республіканських установ і формування імперського чиновництва. Домінат. Реформи Діоклетіана та законодавство Костянтина. Поділ імперії на Західну і Східну. Падіння Західної Римської імперії.

     

    РОЗДІЛ 2.  ДЕРЖАВА І ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ.

     

    Тема 4. Феодальна держава та право Франції доби середньовіччя

    Ранньофеодальна франкська монархія. Особливості виникнення держави у франків. Роль завоювання. Розвиток форм феодальної власності на землю: алод, бенефіцій, феод. Встановлення феодальної залежності і її форми. Коммендація і прекарій. Імунітет. Реформа Карла Мартелла.  Державний лад франків при Меровінгах. Карл Великий і "відновлення" Західної Римської імперії. Державний лад Каролінгської монархії. Центральне та місцеве управління. Судова система. Верденський договір 843 р. і розпад франкської держави.

    Тема 5. Феодальна держава та право Німеччини. Золота булла

    Утворення феодальної держави в Німеччині. Священна Римська імперія". Політична децентралізація в імперії. Золота Булла 1356 р. Влада князів. Управління в князівствах і містах. Військова організація. Особливості станово-представницької монархії в Німеччині. Органи станового представництва (рейхстаг і ландтаги). Імперський суд і поліція. Особливості абсолютизму в Німеччині. Селянська війна 1525 р. і її результати. Князівський абсолютизм. Поліцейська держава в Пруссії.

    Тема 6.  Феодальна держава та право Англії. Велика Хартія вільностей. Формування феодальних відносин у англосаксів. Система управління в англосакських державах.

    Нормандське завоювання та його вплив на суспільний і державний лад Англії в XI-XIII ст.ст. Реформи Генріха II. Центральні органи влади. Велика Хартія Вільностей 1215 р. Зміни в суспільному ладі Англії в ХІІ-XV ст.ст. Утворення станово-представницької монархії. Виникнення та розвиток парламенту. Формування органів місцевого самоврядування. Еволюція судової системи. Виникнення суду присяжних. Передумови абсолютної монархії в Англії. Роль держави в обгороджуванні земель і в процесі первинного накопичення капіталу. Незавершений характер абсолютизму.

    Тема 7. Держава та право феодальної Росії (XIV-XVIII ст.ст.)

    Утворення Російської централізованої держави. Особливості державних органів управління. Станово-представницька монархія в Росії (XVI - 1 пол. XVII ст.ст.). Виникнення земських соборів. Боярська Дума. Розвиток російського феодального права. Соборне Укладення 1649 р. Система злочину за Укладом. Ознаки системи покарання. Держава та право Російської імперії періоду абсолютизму. Еволюція наказової системи. Законодавство Петра I.

    Тема 8. Держава та право в країнах арабського Сходу доби середньовіччя

    Особливості розвитку держави та права в країнах Сходу. Арабський халіфат. Середньовічні держави Китаю, Японії, Індії. Джерела мусульманського права. Коран. Сунна. Фетва. Право власності. Зобов'язальні відносини. Особливості сімейного і спадкового права. Злочини та покарання. Феодальне право Китаю та Японії. Відмінності середньовічних держав Сходу (Китай, Японія, Індія) від країн Західної Європи..

     

    РОЗДІЛ 3 . СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИХ СИСТЕМ В НОВИЙ ТА НОВІТНІЙ ЧАС

    Тема 9.  Розвиток держави та права Англії в Новий час (середина XVII-XIX ст.ст.). Хабеас корпус акт. Білль про права

    Передумови революції в Англії. "Петиція про право" 1628 р. Основні етапи й особливості Англійської революції. Утворення держави в Англії. "Довгий парламент". Громадянська війна. Страта короля та проголошення республіки. Протекторат Кромвеля. "Знаряддя управління" 1653 р. Реставрація Стюартів. Оформлення конституційної монархії. Торі і віги. Наbеаs соrрus act 1679 р. Переворот 1688 р. Білль про права 1689 року. Акт про престолонаслідування 1701 р. Висунення парламенту. Виникнення кабінету міністрів. Державний лад Англії і його розвиток у XVII - XVIII ст.ст. Виборчі реформи 1832  і 1867 років. Консерватори і ліберали. Ослаблення королівської влади. Посилення урядової влади. Органи центрального і місцевого управління у першій половині XIX ст. Утворення колоніальної імперії. Управління колоніями. "Акт про дійсність колоніальних законів" 1865 р. Виникнення домініонів. Зміна в державному ладі Англії. Виборча реформа 1884-1885 рр. Акт про парламент 1911 р. Акт про захист держави 1914 р. Судова реформа 1875 р.

    Тема 10.  Утворення та конституційний розвиток США (ХVIII-ХIХ ст.ст.)

    Організація управління в північноамериканських колоніях Англії. Війна за незалежність. Декларація незалежності 1776 р. Створення конфедерації і "Статті конфедерації" 1781 р. Причини переходу від конфедерації до федерації. Конструкція США 1787 р. Білль про права 1791 р. Закон про судовий устрій 1789 р. "Конституційні нагляд" Верховного суду США. Територіальне розширення США. Боротьба між плантаторами-рабовласниками Півдня і промисловцями Півночі за владу. Громадянська війна 1861-1864 рр. "Реконструкція" Півдня. Конституційний розвиток США після громадянської війни. Верховний суд США у боротьбі проти державного втручання в економічні та соціальні відносини. Виникнення й оформлення двопартійної системи. Зміцнення федерації.

    Тема 11. Розвиток держави та права Франції в Новий час. Кодекс Наполеона

    Революція 1789-1794 рр. у Франції. Основні етапи революції. Засновницькі збори. Закони про "знищення феодального режиму" 4-11 серпня. Декларація прав людини і громадянина 1789 р. Конституція 1791 р. Ліквідація монархії та проголошення республіки. Диктатура якобінців. Декларація прав людини та громадянина і Конституція 1793  р. Революційні комітети. Переворот 9-го термідора. Реорганізація уряду. Конституція 1795 р. Директорія. Державний переворот 1799 р. (Наполеона Бонапарта). Конституція 1799 р. Органічні сенатус-консульти 1802  і 1804 рр. Армія і поліція періоду імперії. Падіння імперії Наполеона Бонапарта. Реставрація монархії Бурбонів. Хартія 1814 р. Хартія 1830 р. Революція 1848 р. та проголошення республіки. Конституція 1848 р. Державний переворот Луї Бонапарта 1851 р. Конституція 1852 р. Державний лад Другої імперії. Політичний режим Другої імперії. Франко-прусська війна та падіння імперії. Рецепція Римського права за Кодексом Наполеона 1804 р. Вплив Декларації прав людини та громадянина 1789 р. на міжнародні договори з прав людини.

    Тема 12. Розвиток держави та права Німеччини в Новий час. Конституція 1871 р.

    Німеччина після Віденського конгресу. Революція 1848 р. і її вплив на розвиток німецьких держав. Прусська монархія, її сутність і особливості. Конституція 1850 р. Гегемонія Пруссії в Німецькому союзі. Конституція союзу 1867 р. Утворення Німецької імперії. Політичні партії. Утворення соціал-демократичної партії. "Прусський шлях розвитку" в сільському господарстві. Конституція німецької імперії 1871 р. Імператор. Канцлер. Бундесрат. Рейхстаг. Гегемонія Пруссії. Уявний федералізм. Армія. Поліція. Судова система. Утворення колоніальної імперії. Управління колоніями. Відмінності "Прусського шляху розвитку" в сільському господарстві від інших країн Західної Європи.

    Тема 13. Розвиток держави та права Японії в Новий час. Реформи Міцухіто

    Революція 1868 р. в Японії. Реформи 70-80-х рр. Зміни у політичній системі Японії.

    Конституція 1889 р. Державний лад Японії. Імператор. Уряд. Державна рада. Парламент. Армія. Поліція. Судова система. Місцеве управління.

    Відмінності політичної правової системи Японії від країн Західної Європи. Реформи Міцухіто.

    Тема 14. Держава та право Росії XIX - поч. XX ст.

    Розвиток державної системи в I пол. XIX в. Реорганізація вищого державного управління. Урядовий конституціоналізм. Діяльність М. Сперанського. Зміни в правовому положенні церкви. Зміни в церковнім праві. Кодифікування російського права у I половині XIX ст. Новий Уклад. Звід законів. Державно-політична криза 1850 р. Селянська реформа 1861 р. Судова реформа. Становий лад I половини XX ст. Правова консолідація дворянства. Міське населення. Правові категорії селянства. Жалувані грамоти дворянству та містам 1785 р. Правовий статус станів. Оформлення конституційної монархії в Росії. Розвиток права на поч. XX ст. Установи кодифікувань і їхня діяльність. Робота над Цивільним укладенням.

    Тема 15. Держава та право США в новітній період. "Новий курс" Рузвельта

    Розвиток державно-монополістичного капіталізму в США. "Новий курс" Ф. Рузвельта. Державне регулювання економіки після відміни "нового курсу".

    Зміни у виборчому праві. XX, XXIV і XXVI поправки до конституції. Закон про виборчі права 1965 р. Боротьба негрів (і кольорових) проти сегрегації. "Вирівнювання" формального, юридичного положення негрів. Перерозподіл виборчих округів.

    Посилення президентської влади. Зростання апарату з регулювання економіки.

    Тема 16. Держава та право Великобританії в новітній період

    Розвиток державно-монополістичного капіталізму. Часткова націоналізація промисловості та банків після другої світової війни. Зміни у виборчому праві. Виборчі закони 1918, 1928, 1949 і 1969 рр. Посилення централізації державної влади та зростання контролю центральної влади над місцевим управлінням. Криза Британської колоніальної імперії після першої світової війни. Вестмінстерський статут 1931 р. Крах Британської колоніальної імперії після другої світової війни. Співдружність націй.

    Тема 17. Держава та право Франції в новітній період

    Третя республіка між двома світовими війнами. Багатопартійна система. Зміни в державному ладі та політичному режимі. Боротьба демократичних сил проти фашизму. Зміни у виборчому праві. Виборчі закони 1919, 1927 рр. Франція в другій світовій війні. "Режим Віші". Виникнення Четвертої Республіки. Політичні партії. Засновницькі збори 1945  і 1946  рр. Конституція 1946 р. і її загальна характеристика. Державний лад Франції за конституцією 1946 р. Політичний режим у Франції у період 1946-1958  рр. Військовий переворот в Алжирі в 1958 р. і основні риси Конституції. Президентські та парламентські вибори 1981 р. Економічні та політичні реформи.

    Тема 18. Держава та право Німеччини в новітній період

    Листопадова революція 1918 р. Баварська радянська республіка. Веймарська конституція 1919 р. і її загальна характеристика. Версальський мирний договір. Державний лад Веймарської республіки. Світова економічна криза і його прояв в Германії Встановлення фашистської диктатури. Фашистський політичний режим. Ліквідація конституційних прав і свобод. Лейпцігський процес. Механізм фашистської диктатури. Ліквідація державних правових установ Веймарської республіки. Одержавлення фашистської партії. Всевладдя Гітлера. Ліквідація автономії земель і місцевого самоврядування. Агресивна зовнішня політика німецького фашизму. Крах фашистської Німеччини.

    Тема 19. Виникнення та розвиток незалежних держав в Центральній і Східній Європі

    Виникнення національних держав в Угорщині, Польщі. Чехословаччини та Югославії. Розпад Австро-угорської монархії.

    Угорська Радянська Республіка. Соціально-економічні та політичні перетворення. Конституція Угорської Радянської Республіки. Поразка Угорської Радянської Республіки. Встановлення фашистської диктатури.

    Конституції Чехословаччини та Польщі.

    Встановлення авторитарних режимів в Польщі, Болгарії та Румунії. Переворот 6 січня 1929 р. і встановлення військово-монархічної диктатури в Югославії.

     

    I.        КОНСПЕКТИ ЛЕКЦІЙ

    РОЗДІЛ 1.  ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ СИСТЕМИ АНТИЧНОСТІ

     

    Тема 1. Предмет, метод, система історії держави і права зарубіжних країн та її місце в системі юридичних наук

    Історія держави і права зарубіжних країн - це історико-правова наука, що знаходиться на межі між суспільно-політичними та правовими дисциплінами, синтезуючи та поєднуючи їх. Тому вона включена до числа основних курсів, які викладаються у перших модулях юридичних навчальних закладів.

    Місце історії держави і права в системі юридичних дисциплін визначають реалії об'єкта дослідження. Насамперед вона вивчає багате розмаїття першопричин утворення і розвитку держави і права в людському суспільстві. В умовах розкладу первіснообщинного ладу умови життя суспільства і суспільні відносини ускладнилися і стали набувати антагоністичних форм. Виникла загроза його послаблення, розпаду або навіть загибелі. Це послужило чи не основною причиною утворення особливої регулюючої сили, котра б стояла над суспільством, забезпечувала його життєздатність і цілісність. Цей тривалий і складний процес, прискорений іноді внутрішньою соціальною напругою чи вторгненням племен-завойовників, поступово набував яскраво окресленого політичного характеру. Із поглибленням соціального розшарування механізм державної машини прибирався до рук майновою верхівкою, яка поступово ставала владною силою, підпорядковуючи державу своїм інтересам.

    Надалі необхідність держави і права обумовлювалася причинами різноманітного, в першу чергу загальнонаціонального, характеру. Вона стає необхідним атрибутом суспільства, набуваючи, в той же час, певної міри відносної самостійності, її функціонування здебільшого підпорядко-вується внутрішнім закономірностям розвитку. При цьому важливо те, якою є держава - авторитарною чи демократичною, які соціальні прошарки, групи, класи чи клани контролюють її механізм, гальмуючи чи прискорюючи суспільний прогрес.

    Звичайно, кожна країна робить свій вибір, має своє поєднання передумов історичного розвитку і їх реалізацію. Вона формує неповторний, індивідуальний образ національної державності. Загальні закономірності розвитку права і держави в кожній країні проявляються зі своїми особливостями. Національна державно-правова історія виявлялася багатшою порівняно із загальною теорією держави і права. Історія держави і права наповнює теорію конкретно-історичним змістом і є її певною емпіричною базою. У цьому - її взаємозв'язок із навчальною дисципліною "Теорія держави і права".

    У постійному взаємозв'язку знаходиться історія держави і права з історією політичних і правових вчень. Остання вивчає виникнення, розвиток, соціальну ефективність державних і правових вчень в їх історичній конкретиці і хронологічній послідовності. Значення цієї проблематики щодо вивчення державно-правової історії визначається на-самперед тим, що люди, котрі творять історію, здійснюють реформи і перебудову суспільства, керуються, в першу чергу, певними прийнятними їм ідеями, теоріями, вченнями. Саме через них вони намагаються втілити свої політичні ідеали чи правові форми (наприклад, ідеали і політичні задумки французьких просвітителів XVIII ст. стали державно-правовою платформою діячів Великої Французької буржуазної революції).

    Історія держави і права зарубіжних країн має тісний зв'язок і з історією держави і права України. Обидві навчальні дисципліни багато в чому вирішують спільні завдання, що стоять перед історико-юридичною наукою, але розрізняються за предметом.

    Таким чином, історія держави і права зарубіжних країн, разом з близькими до неї дисциплінами, утворюють групу теоретико-історичних наук, які мають теоретико-пізнавальну платформу галузевих юридичних наук.

    Предметом історії держави і права зарубіжних країн є загальні та специфічні процеси і закономірності виникнення, розвитку, занепаду або загибелі різних типів держави і права у конкретно-історичних умовах. Специфікою предмета історії держави і права як навчальної дисципліни є те, що вона вивчає не всі держави світу та їхнє право, а лише ті з них, котрі виявили найпомітніший вплив на державно-правовий розвиток світової цивілізації.

    Якщо поставити за мету дати відповідь на запитання, для чого вивчається курс історії держави і права студентами вищих навчальних закладів, то можна сказати:

    а) для формування загальноюридичної, правової культури майбутніх спеціалістів;

    б) для підготовки їх до засвоєння галузевих юридичних дисциплін;

    в) ця наука дає можливість знати минуле людства і на цій основі глибше зрозуміти державно-правові реалії сучасності, прогнозувати подальший розвиток держави і права у світі.

    Історія держави і права зарубіжних країн як наука і навчальна дисципліна має теж свою історію. Як самостійна галузь наукового знання вона бере свій початок з кінця XVIII-початку XIX ст. її основоположниками з повним правом вважаються:

    -         історична школа права у Німеччині (Ф. Савіньї, Г. Пухта);

    -         соціологічна школа права (О. Холмс);

    -         позитивістська школа права (О. Конт, Е. Тюрінг, Г. Спенсер).

    У першій третині XX ст. вченими був узагальнений величезний фактичний матеріал, видані фундаментальні праці німецьких, американських вчених; дисципліна стала предметом уваги в навчальних програмах навчальних закладів.

    Вивчення історії держави і права зводиться не лише до збирання та описування фактів, подій, явищ минулого, а головним чином до їх теоретичного осмислення. А це вимагає відповідного інструментарію, тобто застосування методів і способів дослідження. Методами називають сукупність способів пізнання і прийомів дослідження, які використовуються для одержання відносно об'єктивних, істинних, доказово обґрунтованих знань з історії держави і права.

    Методологія навчальної дисципліни поєднує в собі загальнонаукові та спеціальні методи дослідження. При їхньому аналізі слід мати на увазі, що як суспільна наука історія держави та права описує, досліджує та осмислює історичний процес розвитку права та інститутів держави відповідно до загальних методологічних правил, їх сутність обумовлена загальнофілософським підходом науки до пізнання та пояснення різноманітних явищ суспільно-політичного життя. Виходячи з цього, одним із провідних методів дослідження історико-правових явищ минулого є історичний метод. Історичний погляд на політико-правові явища полягає у тому, що всі вони оцінюються з погляду конкретного історичного часу, впродовж якого вони виникали, розвивалися, занепадали або зникали зовсім, набували лише їм притаманних вигляду і форми.

    При здійсненні аналізу історико-правових явищ широко застосовуються хронологічний, ретроспективний, порівняльно-історичний, статистичний, метод періодизації та інші методи дослідження.

    Сутність хронологічного методу полягає у тому, що події державно-правового розвитку тієї чи іншої країни розглядаються у чіткій хронологічній послідовності. Особливо ефективним він є при складанні історичних хронік, хронологічних таблиць, коли реконструюються події, пов'язані між собою певним відтинком часу. Різновидом хронологічного методу є проблемно-хронологічний, який передбачає розчленування теми на декілька вужчих проблем, кожна з яких розглядається у хронологічній послідовності.

     

    Питання для самоконтролю:

    1. Що вивчає історія держави і права зарубіжних країн?

    2. Історія держави і права - це юридична чи історична наука?

    3. Що поєднує історію держави і права з теорією держави і права?

    4. Як взаємодіє історія держави і права зарубіжних країн з історією держави і права України?

    5. З якою метою вивчається названа навчальна дисципліна студентами юридичних навчальних закладів?

     

    Питання для самостійного вивчення

    1. Дайте періодизацію історії держави і права зарубіжних країн, звернувши увагу на різні підходи вчених до цієї проблеми.

    2. Які джерела покладені в основу вивчення навчальної дисципліни?

     

    Тема 2. Історія держави і права стародавнього сходу

     

    Найдавніші держави виникли у тих регіонах землі, де існували найсприятливіші умови для життєдіяльності людини, за яких при порівняно низькому рівні розвитку продуктивних сил можна було отримати вагомий додатковий продукт і вигідно експлуатувати працю рабів. Такими регіонами були Стародавній Схід, під яким розуміють країни Близького Сходу (Єгипет, Ассірія, Вавилон, Хетське царство, Фінікія, Палестина), Стародавня Індія та Стародавній Китай. Саме тут виникли найперші в історії людства держави і склалися найбільш ранні правові системи.

    У розкладі первіснообщинного ладу та появі перших зародків державності головну роль відіграв економічний фактор. В його основі знаходиться поява надлишкового продукту, що надало можливість експлуатувати працю своїх одноплемінників. Зрозуміло, економічної самостійності, в першу чергу, набувала родоплемінна верхівка (вождь, рада старійшин, жерці).

    Але при родоплемінній структурі суспільства влада не була відокремлена від родового колективу. При закостенілій системі самоуправління статус військового вождя, старійшини чи жерця був надто нестійким і нестабільним. Тому майнова верхівка племені всіма правдами і неправдами намагалася узурпувати і спадкове закріпити свої повноваження. Іншими словами, до майнових прав слід було додати ще соціальні привілеї і переваги. Вступає в дію другий фактор формування державності.

    Другий фактор зародження державності - військова організація суспільства. Війна стала ефективним і дешевим засобом одержання багатства. Формуються військові структури (військовий вождь, професійні воїни, ополчення), які започатковують "військову демократію". Відтепер найважливіші питання життя племені чи об'єднання племен вирішуються військовим вождем чи на зборах воїнів. Органи родоплемінного самоуправління відтісняються на задній план. Вперше з'являється нова організація, відокремлена від основної маси суспільства - політична влада.

    З часом і сама "військова демократія" приходить до занепаду. Замість загальної рівності, спільного обговорення питань воїнами приходить нове правління - аристократія на чолі з вождем-монархом. Влада вождя все більше набуває самовладних рис і стає політичною, тобто спирається вже не на власний авторитет, а на військову силу і багатство. З іншого боку, на політичний характер влади вказує і те, що вона зосереджується в руках небагатьох і діє в інтересах небагатьох. Основна маса суспільства відсторонюється від влади. Створюється ореол святості і недосяжності самої влади і її персоніфікаторів.

    Рабовласницька держава є за своєю суттю політичною організацією рабовласників, створеною з метою здійснення їх необмеженої диктатури і повновладдя щодо рабів і владних функцій стосовно інших категорій населення.

    Суттєвий вплив на виникнення державності на Стародавньому Сході виявив природний фактор - необхідність здійснення великомасштабних зрошувально-осушувальних робіт, які були під силу лише могутній централізованій державі. Звідси і виникає одна із найпоширеніших форм правління - стародавньосхідна монархія рабовласницького типу.

    Суспільна організація стародавньосхідних рабовласницьких держав мала свої особливості. По-перше, вона характеризувалася тривалим існуванням замкнутих сільськогосподарських общин з натуральним характером виробництва, поєднанням ремесла і землеробства в межах общини, слабким розвитком товарно-грошових відносин.

    Сільська община була основою життєдіяльності її членів і виробництва матеріальних благ, а органи самоуправління регулювали правові відносини в колективі. Земля вважалася власністю держави (тобто правителя), але община мала право опосередкованої власності. Саме її органи розподіляли земельні ділянки між общинниками. Користування земельними наділами було можливим за умови виконання суспільних обов'язків, повинностей, сплати податків, несення служби тощо. Община була безпосереднім розпорядником землі, а держава - її власником. І ця власність на землю реалізовувалася в одержанні з селян-общинників відповідної земельної ренти - податку.

    Другою особливістю суспільного устрою країн Стародавнього Сходу є законсервованість старих общинних родових відносин. Це знаходило відображення у соціальній неоднорідності суспільства, у його поділі на прошарки за ознаками родовитості, походження, приналежності до племен-завойовників чи до поневоленого народу тощо.

    Рабовласницьке суспільство країн Стародавнього Сходу поділялося на дві основні верстви: а)раби та близькі до них інші найнижчі суспільні категорії населення, позбавлені засобів виробництва і значно обмежені в особистій свободі; б) вільне населення, котре поділялося на рабовласницький панівний клас і дрібних товаровиробників.

    Рабовласництво у названих державах упродовж усієї їхньої тисячолітньої історії мало патріархальний характер. Це означає, що головною продуктивною силою суспільства були і залишалися дрібні товаровиробники (селяни-общинники, ремісники, дрібні торговці), а рабська праця мала допоміжний характер і застосовувалася для виконання великомасштабних робіт загальнодержавного значення або у домашньому господарстві.

    Джерелами рабства були: військовий полон, народження від рабині, боргове рабство і рабство як форма покарання за вчинений злочин.

    Політично раби завжди знаходилися поза межами громадянського суспільства, не користувалися його захистом, позбавлялися право і дієздатності. Рабовласництво виявляло сильний вплив на становище багатьох груп вільного населення. Це знайшло відображення у:

    а) домашньому рабстві. У Стародавньому Вавилоні, наприклад, чоловік міг віддати дружину в рахунок відпрацювання боргу, а дітей - продати в рабство;

    б) борговому рабстві. Цей інститут був властивий всім народам давнини. Його походження пояснюється колективним характером земельної власності, а також власності на сільськогосподарський реманент, робочу худобу та ін. При таких відносинах основні засоби виробництва не могли послужити засобом забезпечення виконання боргових зобов'язань. Єдиною дієвою цінністю, гарантом виконання боргу була особа боржника;

    в) у рабстві як формі покарання. Це була своєрідна форма експлуатації підневільної праці своїх одноплемінників;

    г) тимчасовому набутті вільними непривілейованими верствами статусу рабів. Тільки в державах Сходу на період виконання невідкладних громадських робіт селяни-общинники, ремісники, дрібні торговці перетворювалися на рабів і працювали поряд з ними задарма. Після виконання поставлених завдань вони поверталися до своїх домівок і знову ставали тими, ким були раніше.

    Третьою особливістю соціальної організації стародавньосхідного суспільства було те, що правовий статус індивідуума не завжди співпадав з його майновим чи соціально-економічним становищем. Це виявилося, зокрема, у поділі вільного населення в деяких країнах на відповідні розряди, варни, касти тощо. Типовим прикладом цього можуть бути Вавилон та Індія.

     

    Питання для самоконтролю

    1. Як утворилися стародавньосхідні держави?

    2. Охарактеризуйте риси стародавньосхідної деспотії.

    3. Дайте характеристику соціально-класової структури стародавньосхідних держав.

     

    Питання для самостійного вивчення

    1. Як утворилася, розвинулася та припинила існування Стародавньоєгипетська держава?

    2. Який вплив на суспільно-політичний устрій Стародавнього Вавилону та Індії справив фактор завоювання місцевих племен чужоземцями?

     

     

    Тема 3. Виникнення й розвиток держави та права давньої Греції та давнього Риму

    В історико-правовій науці Стародавню Грецію називають античною державою (від лат. antiquus - стародавній). Рабовласницький устрій цієї держави відрізнявся від такого стародавньосхідних країн. Первіснообщинний лад в античному суспільстві розкладався швидкими темпами, активно розвивалася приватна власність. Рабська праця застосовувалася у надвеликих масштабах. Причому тут вона вже втратила свій патріархальний характер, перетворившись на класичне рабство.

    Розгляд правової системи Афінської держави слід розпочати з огляду джерел права, до яких належали: звичаєве право, закони, судові промови ораторів, твори Гомера "Іліада" та "Одіссея", праці істориків Геродота, Ксенофонта, філософів Аристотеля і Платона, фрагменти законодавства міст-полісів, знайдені археологами.

    Право власності не набуло значного поширення. Поміркуйте, чому Відомий поділ речей на рухомі та нерухомі. Власником нерухомості міг бути лише афінянин, а рухомих речей - будь-хто. Набуття власності здійснювалося первинним та похідним способом. Остання форма передбачала укладання публічної угоди за участі урядовця чи реєстрації факту набуття власності у спеціальних книгах. Мав місце позовний захист права власності. Сторона, яка програвала у суді цивільну справу, сплачувала додатково ще й штраф на користь держави.

    Розрізнялися два види зобов'язань - вільні та примусові. Перші випливали із договорів, другі - з правопорушень. Поняття договору вперше в античному праві дав Аристотель, наголосивши, що договір - це спеціальний закон, який пов'язує між собою осіб. Спочатку договори укладалися усно, простою згодою сторін. Згодом почали застосовувати письмову форму, текст угоди підписували сторони у присутності свідків або представника влади, після чого він реєструвався у спеціальних книгах. Невиконання договірних зобов'язань до реформ Солона тягло за собою особисту відповідальність боржника (його могли побити, морити голодом, продати в рабство). Пізніше встановлювалася лише майнова відповідальність, а засобами забезпечення виконання зобов'язань були завдаток, застава, порука.

    Далі слід охарактеризувати окремі види договорів, врегульовані афінським правом: купівлі-продажу, позики, найму, підряду, поклажі (зберігання), товариства.

    Приступаючи до розгляду шлюбно-сімейних правовідносин, варто зазначити, що вступ до пі любу в Афінах був обов'язковим. Небажання одружитися не тягло за собою правових наслідків, але засуджувалося суспільством. Одинаки не могли обіймати певні державні посади. Законним вважався шлюб між афінськими громадянами. Шлюбний вік для чоловіків був 18 років, жінок - 14 років. Формою укладення шлюбу був шлюбний договір, який укладався в присутності свідків, де визначався розмір посагу. Згода нареченої була необов'язковою. Юридичною підставою дійсності шлюбу була урочиста процедура релігійного ха-рактеру. Мала місце й інша форма укладення шлюбу - через суд чи в органах влади. Не можна було входити в шлюбні стосунки близьким родичам. Але водночас дівчина-спадкоємиця (за відсутності синів) мусила вийти заміж за найближчого кровного родича, щоб успадкована нею нерухомість не потрапила до чужих рук.

    Незважаючи на моногамний характер афінської сім'ї, чоловік міг співжити з рабинею, оскільки ці стосунки не мали правових наслідків. Дружина проживала в окремій частині будинку, не залучалася до праці, а її інтереси обмежувалися колом домашніх справ та управлінням рабами.

    Припинення шлюбу наставало через смерть когось із подружжя, розлучення та внаслідок позбавлення громадянських прав (накладення атімії). Для чоловіка розлучення було безперешкодним, якщо ж розлучення бажала дружина, то вона повинна була звернутися з письмовою заявою до архонта. За згодою дружини чоловік міг видати її заміж за іншого.

    Влада батька в сім'ї була досить широкою. Реформами Солона був скасований продаж дітей у рабство, але зберігалося батьківське право вигнати дитину із сім'ї за неповагу, віддати її на виховання до іншої сім'ї. Навіть дорослі діти, які мали свої сім'ї, були зобов'язані слухатися батьків.

    Спадкування майна спочатку відбувалося лише за законами. Реформи Солона запровадили заповіт. До спадкування закликалися лише сини, дочки за наявності синів не спадкували, але їхні брати мали забезпечити їм за рахунок спадкового майна посаг. За відсутності у сім'ї синів спадкували дочки. Якщо у сім'ї не було дітей, то до спадкування почергово закликалися інші родичі.

    За стародавньогрецьким кримінальним правом, під поняттям "злочин" розумілася дія, яка викликала будь-які негативні наслідки. При цьому не мало значення, вчинено злочин навмисно, чи за необережності. Галузь кримінального права містила чи не найбільше пережитків первісно-общинного ладу. Так само, як і в стародавньосхідному праві, ініціатива у порушенні кримінальної справи належала потерпілій стороні, а не органам держави. Звичною була матеріальна компенсація родичам вбитого. Допускався самосуд, а сам позов мав приватний, а не публічний характер. Держава виступала ініціатором порушення кримінальної справи тільки за такі злочини, як державна зрада, втеча до ворога, розголошення державної таємниці, ухилення від військової служби.

    Афінське кримінальне право розрізняло такі види злочинів:

    а) проти держави. Каралися смертною карою з конфіскацією майна і викиданням тіла злочинця за межі держави, а також накладення на його сім'ю атімії;

    б) проти порядку управління (казнокрадство, зловживання владою). Каралися відшкодуванням збитку в 10-разовому розмірі;

    в) проти релігії (атеїзм, недотримання обрядів, зневага до богів). Каралися смертною карою чи вигнанням з конфіскацією майна;

    г) проти особи (вбивство, тілесні ушкодження, образа словом або дією). Каралися різними видами покарань - від смертної кари до релігійних покаянь;

    ґ) майнові злочини (підпал, крадіжка, пошкодження майна).

    Метою покарання, крім залякування, було відшкодування заподіяних збитків та відплата за скоєне. Новим явищем в інституті покарання стала ізоляція злочинця від суспільства у вигляді ув'язнення та вигнання за межі держави. До основних видів покарань належали: смертна кара - проста і кваліфікована (скидання зі скелі, отруєння, повішання, забивання камінням, розпинання на хресті); продаж у рабство (щодо громадян держави цей вид покарання не застосовувався); тілесні та калічницькі покарання (побиття батогами, відрубування руки, ноги тощо); ув'язнення; штрафи та конфіскації майна; атімія (позбавлення особи прав, яке нерідко застосовувалося із конфіскацією майна); вигнання (на певний термін або довічно).

    Судовий процес розпочинався із порушення судової справи, ініціатором якого могли бути лише чоловіки-афіняни.

    За жінок позови подавали чоловіки, за рабів - їхні господарі, за метеків та вільновідпущеників - їхні представники з числа повноправних афінян.

    Процеси поділялися на приватні (порушувалися з ініціативи потерпілої сторони) і державні (порушувалися з ініціативи державних органів). Перший вид судового процесу міг бути перерваний у будь-який момент, а державний доводився до завершення (під загрозою штрафу в тисячу драхм). У приватному процесі позивач сплачував судове мито, він же здійснював виклик відповідача до суду. За неявки відповідача суд розглядав справу без його участі.

    Доказами вини були власне зізнання, документи, показання свідків (зокрема рабів), присяга сторін.

    Після закінчення попереднього слідства всі докази вкладали у спеціальні посудивши, які опечатували. Нові докази до уваги не бралися. Призначався день суду. Судоговоріння проводилося у довільній формі, за участі сторін та їхніх представників, сторонніх осіб. Судове засідання закінчувалося таємним голосуванням суддів чорними та білими камінцями, визначаючи тим самим вину обвинуваченого. Після цього обирався вид покарання. Судові рішення оскаржувалися у вищому суді - геліеї.

    Суспільний лад та державний устрій Спарти. Спарта була розташована у південній частині Балканського півострова (так званому Пелопоннесі). У XI ст. до н. е. місцеве ахейське населення було підкорене дорійським племінним об'єднанням. Переможений народ був частково перетворений на невільників (ілотів), інші - обкладені різними по-винностями. Необхідність утримувати в покорі поневолені племена і здійснення грабіжницьких воєн проти сусідів

    Всі турботи щодо ведення судочинства покладалися на його учасників. Адвокатів не існувало, але були помічники в написанні промов (логографи) і помічники-оратори. Обидві сторони процесу виголошували кілька вступних фраз, а все судоговоріння до кінця, з дозволу судді, здійснювали оратори. Час виступу ораторів обмежувався і визначався за водяним годинником (клепсидрою). Але в особливо складних справах слухання проводилося без обмеження часу - без води (звідси і вираз - "лити воду", тобто говорити про що-небудь, що не стосується суті розмови).

    Свідків-рабів могли допитувати із застосуванням тортур (підвішу-вання, вливання у ніздрі оцту, припалювання тіла розпеченими предметами тощо).

    Прискорили процес державотворення, наслідком якого у X- IX ст. до н."е. стало утворення рабовласницької держави Спарти. Вченими підраховано, що на той час у Спарті проживали 9-10 тис. спартіатів (чоловіків-воїнів), 32 тис. періеків (неповноправних жителів околиць) і 200 тис. ілотів.

    Суспільна організація Спарти відповідала рабовласницькому типу держави. У найпривілейованішому були спартіати - "айвища суспільна верства, наділена всіма політичними та економічними правами, яка складала "общину рівних". Община поділялася на три філи, а вони, своєю чергою, - на фратрії.

    З 20 років чоловік набував статусу громадянина і воїна. Якщо особа не була воїном, то вона не мала і громадянських прав. Спартанська община володіла колективною власністю на землю і рабів. Сам спартіат не міг вести господарство і був зобов'язаний проживати в місті, яке було військовим табором. Військову службу чоловіки відбували з 20 до 60 років. Дієздатність спартіату надавалася з 20-річного віку, а одружитися він міг лише тоді, коли йому виповниться ЗО років. Одруження було обов'язковим.

    Спартіатка до заміжжя оволодівала грамотою, мистецтвом вести домашнє господарство, займалася спортом. Після заміжжя вона повністю віддавалася сімейним обов'язкам. Сім'я мала моногамний характер, але як пережиток мав місце груповий шлюб. З урахуванням того, що на-родження здорових дітей вважалося державною справою, бездітні шлюби розривалися або допускалася полігамія. Кілька братів могли мати спільну дружину. Чоловік, якому подобалася дружина іншого, міг за його згодою ділити її з ним. Не вважалося ганебним запропонувати свою дружину гостеві, подорожньому, особливо якщо від цього можна було сподіватися гарного потомства. Але таємне порушення подружньої вірності каралося смертю.

    Періеками називалися жителі сусідніх зі Спартою територій, на які вона поширювала свій протекторат. Вони користувалися особистою свободою, могли мати сім'ю, майно, землю. Займалися будь-яким видом діяльності, але були позбавлені громадянства, а відтак - політичних прв. Правила виховання та організації побуту спартіатів на них не поширювалися. Періеки виконували різноманітні повинності на користь держави і служили у важко озброєній піхоті. Користувалися самоуправлінням, яке обмежувалося контролем над ними спеціальних урядовців - гармостів.

    Ілоти - поневолене Спартою населення, статус якого мало відрізнявся від рабів. Вони були позбавлені політичних і майнових прав і по 10-15 осіб прикріплювалися до спартіанських земельних ділянок - клерів. І лоти могли мати сім'ю, вести своє господарство, володіти реманентом і житлом. Спартіат міг карати ілота, передавати його іншому володарю, але не міг продати. Ілоти повинні були платити спартіатам оброк у вигляді продуктів харчування, за необхідності відбували військову службу під контролем спартіатів.

    Спартіати намагалися тримати ілотів у покорі і постійному страхові, щорічно оголошували беззбройним і л отам "священну війну" - криптії, під час якої вбивали тисячі найміцніших, найрозумніших ілотів.

    Рабами у Спарті ставали захоплені в полон чужоземці або перетворені на рабів періеки та ілоти. їхній статус не відрізнявся від статусу класичних рабів інших античних держав.

    Римська рабовласницька державність виникла пізніше східних деспотій. Рим використав їх державницький досвід, досягнення науки і техніки, правової думки і практики. Рабовласницька суспільно-економічна формація досягла тут найвищого ступеня свого розвитку, сприяла зародженню у своїх надрах феодалізму, християнства, яке згодом перетворилося на державну релігію багатьох країн. Рим створив найдосконалішу правову систему, яка стала основою сучасного цивільного права, сформував могутній державний механізм, здатний управляти імперією світового масштабу.

    Заснування міста Рим історична традиція відносить до 753 р. до н. е. і пов'язує це з іменами легендарних Ромула і Рема. На цей час припадає доба розкладу первіснообщинного ладу у племен, які проживали на узбережжі ріки Тібр. Об'єднання трьох племен (латинів, сабинів та етрусків) подібно до афінського синойкізму призвело до утворення в Римі общини найдавніших римських родів - патриціїв.

    Розвиток землеробства і тваринництва, численні війни мали своїм наслідком майнове розшарування і

    порушення рівності общинників, появу приватної власності і багатства. Виникає патріархальне рабовласництво, джерелом якого стають військовополонені. Формуються політичні структури суспільства, які стали першоосновою рабовласницької державності.

    В історії Римської рабовласницької держави виділяють три періоди:

    - царський (VIII ст. до н. е. - 509 р. до н. е.);

    - республіканський (509 р. до н. е. - 27 р. до н. е.);

    - монархічний (27 р. до н. е. - 476 р. н. е.). Він поділяється на два етапи:

    а) принципат (27 р. до н. е. - 284 р. н. е.);

    б) домінат - абсолютна монархія (284-476 р. н. е.). Населення додержавного Риму поділялося на такі суспільні верстви:

    1. Квірити - повноправні римські громадяни (populus romanus), вважалися дітьми бога Квірина. Об'єднувалися у 300 родів, мали свої свята, спільні землі. Справи роду вирішувалися на народних зборах по куріях, куди входило 10 родів. Вони називалися куріатними коміціями. На чолі роду був старійшина. Згодом членів стародавніх римських родів стали називати патриціями. Вони мали повноправний статус громадян Риму.

    2. Плебеї (від лат. plebs - простолюдин) були вільним населенням, яке складалося із переселенців, що приходили під захист могутнього Риму, і жителів підкорених народів Італії (латинських общин). Вони були позбавлені політичних прав, не брали участі у перерозподілі землі. За-боронялися шлюби між ними і патриціями. У той же час вони могли вільно займатися будь-яким видом діяльності, набувати майно, рабів, захищати свої права в суді. Плебеї були зобов'язані служити у війську, сплачувати податки і виконувати деякі державні повинності.

    Принизливе становище плебеїв у стародавньоримському суспільстві викликало їхнє обурення, відкрите чи приховане невдоволення, яке нерідко виливалося у заворушення і навіть повстання проти патриціїв.

    3. Клієнти (від лат. clientis - слухняний) являли собою особливу суспільну верству, утворену із чужоземців, які постійно чи тимчасово проживали у Римі, відпущених на волю рабів, незаконно народжених дітей. Вони користувалися особистою свободою, але постійно перебували у різних формах залежності від патриціїв (їхніх патронів).

    Система патронату набула достатнього поширення у Стародавньому Римі, оскільки, з одного боку, надавала захист неповноправному населенню засобами права і за допомогою органів держави, а з другого - була додатковим джерелом збагачення патриціїв. Патрон міг мати необмежену кількість клієнтів, наділяв своїх підопічних землею, робочою худобою, реманентом, брав їх із собою на війну тощо. Клієнти могли володіти рухомою власністю, розпоряджатися своїм майном на власний розсуд.

    4. Раби. Існували класичні джерела рабства. Рабовласництво у стародавньоримську епоху мало патріархальний характер, а раби за римською традицією входили до складу патріархальної римської сім'ї.

    У дореспубліканський період існували певні органи управління римським суспільством. Найважливіше місце серед них посідали народні збори, що збиралися по куріях (куріатні коміції), у яких брали участь лише чоловіки-квірити. Тут вирішувалися питання війни і миру, релігійних культів, обиралися посадові особи, розглядалися апеляції на смертні вироки, затверджувалися заповіти тощо. Одна курія володіла одним голосом, який подавав її старійшина.

    Одноосібним правителем Риму був реке (цар), посада якого була виборною і довічною. Народні збори обирали і усували з посади рекса, могли притягти його до відповідальності. Реке вирішував питання повсякденного управління полісом, був верховним суддею, воєначальником та жерцем. Атрибутом його влади була пурпурова мантія, золота діадема, скіпетр з орлом, крісло із слонової кості. Усього в історії Риму було сім рексів.

    З часу заснування Риму тут діяв сенат, що складався з 300 осіб, до якого входили глави родів. Це був орган безпосереднього управління полісом. Реке узгоджував із сенатом найважливіші питання життя держави. Сенат обговорював кандидатури на посади, оберігав традиції Риму, укладав договори з іншими державами.

    Вагоме місце у політичному житті держави відігравали жрецькі колегії (авгурів, понтифікі, феціалів), що діяли при рексові.

    Закони XII таблиць як джерело права Стародавнього Риму. З огляду на подальше вивчення навчального курсу "Основи римського приватного права" варто більше уваги приділити характеристиці публічного права Стародавнього Риму.

    Появу збірника "Закони XII Таблиць" історична традиція відносить до 451-450 pp. до н. е. На той час тлумачниками норм звичаєвого права були жерці - понтифіки - вихідці з патриціїв, які нерідко довільно тлумачили право на догоду власним інтересам. Тому плебеї поставили вимогу здійснити запис таких норм і надати їм публічного характеру. Під тиском плебеїв у 451 р. до н. е. було обрано комісію із 10 децемвірів для запису законів. Закони були схвалені народними зборами, після чого їх висікли на 12 мідних листах, закріпивши на дерев'яних дошках і виста-вивши у центрі Риму. Первісний текст законів до нас не дійшов, бо, очевидно, був знищений під час завоювання Риму галлами, але їх зміст був відновлений за працями пізніших римських авторів, які дають посилання на ці закони. У результаті, хоч і не повно, але вдалося реконструювати зміст Законів XII Таблиць, їх не можна вважати ко-дексом. Це, швидше за все, збірник коротких звичаєвих норм із найголовніших питань суспільного життя Риму.

    У цілому Закони XII Таблиць відображали соціальні відносини римського суспільства в епоху його переходу від первіснообщинного до рабовласницького ладу. Історик і мислитель Тіт Лівій назвав їх "джерелом усього публічного і приватного права". Коментуванню і тлумаченню їхніх положень присвячені численні праці римських юристів.

    У ранньому римському кримінальному праві зберігалися численні риси родоплемінних відносин. Воно ще не відокремилося в самостійну правову галузь і було тісно пов'язане з релігією, звичаями, традиціями. Тобто норми права мали синкретичний характер. Водночас ще з найдавніших часів у кримінальному праві вже почали розрізняти правопорушення приватного і публічного характеру. До публічних деліктів належали злочини проти держави, вбивство, зґвалтування, підпал, брехливі свідчення в суді, крадіжка або знищення врожаю, порушення межових знаків, складання та поширення пасквілів. Тісний зв'язок права з релігією призводив до того, що багато з правопорушень вважалися образою богів, що, крім світських покарань, спричиняло релігійні прокляття. До приватних деліктів відносили будь-яку крадіжку майна, посягання на гідність, честь, здоров'я особи, знищення чи пошкодження чужих речей.

    Покарання поділялися на тяжкі та легкі. До перших належали смертна кара (проста і кваліфікована), вигнання та позбавлення громадянства. Легкими покараннями були тілесні покарання та штрафи.

    У пізньореспубліканський період спостерігається значний розвиток інститутів римського кримінального права. Зявляється поняття вини, умислу, необережності та випадковості. Замах на злочин ще не відокремлюється від здійснення самого злочину (покарання було однаковим). Намір вчинити злочин, який не був реалізований, не підлягав покаранню. Зберігаються залишки самосуду. Публічні злочини дістають детальнішої кваліфікації. Умовно їх можна поділити на чотири групи:

    -         проти держави - державна зрада, збройний напад на державні установи чи опір представникам влади, казнокрадство, фальшивомонетництво, образа величі римського народу, заподіяння відчутної шкоди державі;

    -         релігійні злочини - порушення правил здійснення релігійних обрядів, образа богів;

    -         злочини проти моралі - подружня зрада, полігамія, зґвалтування;

    -         злочини проти особи - вбивство, підпал, крадіжка рабів, нічна крадіжка чи крадіжки зі зломом, брехливі свідчення в суді тощо.

    За доби імперії продовжувало діяти республіканське кримінальне законодавство, доповнене численними імператорськими конституціями та іншими нормативними актами. Новими характеристиками кримінального законодавства цього часу є:

    -         встановлення відповідальності за злочини, вчинені з необережності;

    -         покарання зловмисника залежно від ступеня його вини;

    -         визначення різниці у приготуванні до злочину, посяганні на нього та вчинення самого злочину;

    -         поява інституту неосудності. До неосудних (таких, які звільнялися від покарання), належали душевнохворі та малолітні.

    Розширилася система складів злочинів, хоча саме поняття "злочин" так і не було визначене.

    Розрізнялися такі види злочинів:

    -         проти держави (конкретний їх перелік суттєво не відрізнявся від таких самих злочинів республіканської доби);

    -         проти імператора (поширення образливої інформації на правителя держави);

    -         проти християнської релігії (образа релігії, церкви, свя-щеннослужителів, поширення єресі);

    -         проти суду (перешкода у здійсненні правосуддя, змова обвинувача з обвинуваченим, підкуп у суді, хабарництво службових осіб);

    -         проти порядку управління (підбурювання рабів на бунт, здобуття виборних посад недозволеними методами, хабарництво чиновників, привласнення чужого імені, зміна встановлених державою мір і ваги та ін.);

    -         проти власності (крадіжка державного чи церковного майна, худоби, підпал, порушення межових знаків);

    -         проти особи (вбивство, побиття, крадіжка вільних людей, переховування рабів, подружня невірність).

    Система покарань значно ускладнилася, а вид покарання визначався соціальним статусом зловмисника та потерпілого. Залякувальна мета продовжувала діяти, але із прийняттям християнства спостерігається деяке пом'якшення покарань, особливо таких, які завдавали додаткових страждань злочинцю перед смертною карою. Було ліквідоване розп'яття на хресті, таврування розпеченим металом, криваві видовища у цирку, гладіаторські бої тощо. Суворо каралися злочини проти моралі. Набули поширення каторжні роботи на державних рудниках, виселення за межі держави, заслання у далекі провінції, ув'язнення, тілесні кари та штрафи. Конфіскація майна застосовувалася переважно як додаткове покарання.

    Формування професійної найманої армії в Римі зумовило появу норм, які визначали поведінку воїна, порядок проходження служби, встановлювали дисциплінарну чи кримінальну відповідальність воїнів. У кримінальному праві утворюються групи злочинів, які кваліфікуються як військові. Серед них найтяжчими були зрада, непокора наказу командира, заклик до бунту; невиконання розпоряджень, образа командира чи фізичний опір йому, втрата зброї, дезертирство. Спроба вчинити самогубство, навіть під впливом нестерпного болю, страждань, розчарувань чи хвороби супроводжувалося вигнанням з ганьбою із армії. До менш тяжких правопорушень військового характеру належало самовільне залишення місця перебування воїна з наступним його поверненням, ухилення від військової служби, переховування з метою уникнення служби у мирний чи воєнний час.

     

    Питання для самоконтролю

    1. Які передумови реформ Солона?

    2. У чому полягала соціальна спрямованість реформ Солона?

    3.Які форми забезпечення виконання зобов'язань передбачалися афінським правом?

    4. Які умови вступу до шлюбу за афінським правом?

    5. Дайте класифікацію злочинів за афінським правом.

    6. Мета та види покарань в Афінах.

    7. Дайте періодизацію історії Римської держави.

    8. У чому полягала обмеженість статусу плебеїв?

    9. Закони XII Таблиць.

    Питання для самостійного вивчення

    1. У чому полягає відмінність античних держав від стародавньосхідних?

    2. Органи влади та управління рабовласницької Спарти.

    3. Політичні структури Риму до республіканського періоду.

    4. Порівняйте реформи Сервія Тулія з реформами Солона в Афінах.

    5. Риси римських магістратур.

    6. Якому імператорові було надано титул Августа?

     

     

     

    РОЗДІЛ 2.  ДЕРЖАВА І ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

     

    Тема 4. Феодальна держава та право Франції доби середньовіччя

    Станово-представницька монархія є різновидом монархічної форми правління, за якої влада правителя держави (короля, імператора, князя, царя) до певної міри обмежувалася станово-представницькими установами.

    За доби феодальної роздробленості правителі не мали особливого бажання і змоги скликати представницькі зібрання духовних та світських феодалів. Колишні "березневі поля" (у Франкському королівстві) пішли в небуття. Намагання феодалів - власників феодальних маєтностей - обкладати міста податками і поборами викликало протидію з боку міського населення. У цьому протиборстві королі ставали своєрідними арбітрами, чим вони не могли не скористатися. Об'єктивно складалося таке становище, коли інтереси правителів і міщан співпадали. За таких умов між ними виникала неписана угода: міста забезпечували короля коштами і солдатами, а правителі надавали містам захист від феодального свавілля та залучали їх представників до участі в роботі станових установ.

    Головна відмінність станово-представницьких установ від феодальних з'їздів минулої епохи полягала в участі в них трьох (а не двох) станів. З іншого боку, феодальні з'їзди були нерідко зброєю знаті у боротьбі проти централізованої політики королів, а станово-представницькі заклади стають опорою правителів у боротьбі із самовладдям місцевих феодалів.

    Приводом для скликання у 1302 р. перших в історії Франції Генеральних штатів як станово-представницької установи держави став конфлікт французького короля Філіппа IV Красивого з Папою Римським. Папа Боніфацій VII, прихильник всесвітнього панування церкви, видав буллу, яка забороняла світській владі вимагати від священнослужителів (кліриків) податки, а світській владі, навпаки, платити податок на користь церкви, чого Філіпп IV, який вічно потребував грошей, допустити не міг. Коли в 1300 р. король заарештував папського легата, який образливо висловився щодо Філіппа IV Красивого, Папа заявив про непідсудність духовенства королівському суду. Церква, як відомо, на той час була наднаціональною силою, маючи вагомі важелі впливу на політику багатьох держав. Король у боротьбі із церквою вирішив спертися на свою націю, і у квітні 1302 р. скликав перші в історії Франції Генеральні штати, які підтримали свого монарха. Папа Римський у відповідь видав буллу, яка проголошувала підпорядкування папському престолу не тільки у релігійних питаннях, але й у політиці, обов'язковою умовою порятунку душі. Король був відлучений від церкви. У відповідь Філіпп IV направляє в Італію військовий загін, який заарештував Папу Римського. Той не витримав такої сваволі і приниження, збожеволів і незабаром помер. У 1308 р. Філіпп IV домігся підпорядкування папського престолу своїй владі і переносу резиденції Папи з Риму у формально незалежний, але оточений з усіх боків володіннями Франції, Авіньйон ("Авіньйонський полон Папи Римського").

    У 1314 р. Генеральні штати здійснили перший в історії держави акт оподаткування населення - запровадили надзвичайний податок на війну. З того часу цей державний орган став традиційно затверджувати державні податки.

    Періодичність скликання Генеральних штатів не була встановлена, їх скликав король за власним розпорядженням. Кожний стан був представлений окремою палатою. До першої палати входило найвище духовенство, яке особисто запрошувалось на засідання королем. У другу палату входили виборні від світських феодалів. Причому феодальна знать (графи, герцоги) не могла бути у складі своєї палати, оскільки вона як безпосередній васал короля входила до складу королівської курії. У третю палату депутати обиралися формально з числа всього вільного непривілейованого населення. Фактично місця там посідала знать (міський патриціат, бюргерство). Питання розглядалися окремо по палатах, а остаточне рішення приймалося на спільному засіданні трьох палат, де кожна палата Мала один голос.

    Поразка Франції у Столітній війні з Англією (1337 - 1453 pp.) створила сприятливу ситуацію для посилення впливу Генеральних штатів на внутрішню та зовнішню політику. У 1357 р. повстання парижан примусило спадкоємця престолу Карла дати згоду на підписання нормативного акта під назвою "Великий березневий ордонанс". Станово-представницькій установі передавалося право контролю за управлінням країною. Генеральні штати як прототип сучасного парламенту стали скликатися із визначеною періодичністю - два рази на рік, працюючи сесійно. За ними визнавалося виключне право виділяти державні субсидії і контролювати видатки. Представники Генеральних штатів увійшли до складу Королівської Ради.

    Крім того, передбачалося проведення досить важливих судових, військових, фінансових та адміністративних реформ, перерозподіл податків і повинностей на користь багатих верств суспільства. З цією метою було створено спеціальну комісію. "Ордонанс" вперше проголосив недоторканність депутатів, заборонив практику незаконних реквізицій (в період Столітньої війни вони часто застосовувались). Королівські чиновники не могли обіймати більше однієї посади, скасовувалася практика грошового викупу за тяжкі злочини (так звана композиція), оскільки частина грошей від викупу йшла суддям.

    Таким чином, "Великий березневий ордонанс" заклав підвалини організації в державі впливового представницького органу парламентського типу. Однак далі добрих побажань справа не пішла. Королівський уряд, домігшись від Генеральних штатів згоди на запровадження постійних податків, зробив все можливе, щоб "Ордонанс" не був втілений в життя. Виїхавши із столиці, король став збирати сили для розправи з бунтівними депутатами. У цей час розгортається велике селянське повстання - жакерія (1358 p.). Міський патриціат надав королю допомогу у придушенні повстання, після чого на знак "вдячності" король приборкав бунтівну столицю.

    За умов тривалої і виснажливої Столітньої війни, у 1439 р., король Карл VII домагається від Генеральних штатів затвердження постійного прямого податку - тальї. Отримавши постійне джерело поповнення казни, правитель проводить військову реформу, яка заклала основу регулярної армії. З точки зору королівського уряду Генеральні штати виконали призначену їм роль, і подальша їхня діяльність могла призвести до втручання у прерогативи королівської влади.

    Упродовж XVI - початку XVII ст. правителі намагалися скликати Генеральні штати щонайрідше, виконуючи формальний ритуал. За цей час було скликано всього п'ять засідань. Останній раз станово-представницька установа Франції була скликана у 1614 p., швидко розпущена, після чого зійшла з політичної арени. Замість неї королі скликали збори нотаблів із числа найвищих представників трьох станів. Формально рекомендації цього органу не мали для короля обов'язкового характеру, але королівська влада не могла ігнорувати думку аристократії, олігархії і духовенства.

     

    Питання для самоконтролю

    1. Дайте визначення станово-представницької монархії.

    2. Що стало приводом до скликання Генеральних штатів у Франції?

    3. У чому суть "Авіньйонського полону" Папи Римського?

    4. Розкрийте зміст "Великого березневого ордонансу".

    5. Що таке талья? Коли і за яких обставин вона була запроваджена у Франції?

     

    Питання для самостійного вивчення

    1. Розквіт феодальних відносин.

    2. Формування основних станів феодального суспільства у Франції.

    3. Феодальна ієрархія. Королівська влада в IX-XII ст.ст.

    4. Адміністративні та судові права феодалів.

     

     

    Тема 5. Феодальна держава та право Німеччини. Золота була

    Адміністративне Франкська держава поділялася на округи (графства) і сотні. Управління графством здійснював призначений королем чиновник - граф, який стягував на користь короля третину всіх судових штрафів у справах, які розглядалися в окрузі. Це доручення виконувалося тимчасовими комісарами, яких називали сацебаронами, їхнє життя захищалося потрійним вергельдом (600 солідів).

    З метою кращого забезпечення кордонів графства від зазіхань зовнішніх агресорів та для підтримки внутрішнього порядку об'єднані збройні сили кількох графств очолювала посадова особа з особливими повноваженнями, яка називалася герцогом. У графствах, що входили до складу герцогського округу, влада графа не скасовувалася. Він продовжував залишатися головним суддею, а за герцогом закріплювалося загальне керівництво і контроль за адміністрацією графства. Герцог перебував на становищі найвищої посадової особи округу. За свою службу герцог, як і граф, отримував маєтки і певну частину від судових зборів. З часом вони перетворили маєтки на свою власність, оточили себе широким колом васалів, зробили свої посади спадковими, піднялися до рівня верхівки феодальної знаті. Названі посади перетворилися на титули, а графства та герцогства - на незалежні чи напівзалежні від королівської влади володіння.

    Джерела та характеристика права. Найважливішим джерелом права у франкській монархії були так звані "варварські правди" - записи звич°аєвого права варварських племен. Вони з'явилися у багатьох племен, що населяли територію колишньої Римської імперії. До кінця V ст. на-лежить запис норм звичаєвого права вестготів. Мали свої унормовані записи звичаєвого права алемани, сакси, бава-ри та інші етноси, що населяли територію держави.

    Іншим джерелом права були капітулярії франкських королів - королівські закони, які у більшості своїй були доповненнями до різноманітних "правд". Зміст капіту-ляріїв дає змогу простежити за змінами, що відбувалися у суспільстві, за посиленням влади короля, церкви, магнатів.

    В деяких місцях капітулярії є пізнішими доповненнями до титулів "Салічної правди".

    Певне місце серед правових джерел мали дипломи - документи, видані канцелярією меровінгських королів

    різним особам та закладам, здебільшого священикам та церковним інституціям, їх тексти дійшли до нас у копіях та уривках і поділяються на дві групи: рішення королівського суду та дарчі грамоти, якими оформлялася передача земельних ділянок.

    Формули представляли собою правові джерела у вигляді текстів типових грамот, які складалися як зразок для написання подібних документів. У них відсутні конкретні імена, проте за відсутності інших джерел така трафаретна формула дає певні уявлення про епоху, віддалену від нас на півтори тисячі років.

    Домінуюче становище у системі правових стосунків належало "Салічній правді", оригінальний текст якої до наших часів не зберігся. Вона відома у більш пізній редакції, проте її основний зміст належить, безумовно, до початку франкської ранньофеодальної держави. Дослідники вважають, що складення першооснови "Салічної правди" належить до царювання Хлодвіга (V-початок VI ст.), після переходу франків до Галлії. Особливістю "Салічної правди" як джерела права є, насамперед, величезна кількість її варіантів. Упродовж VI-IX ст. "Салічна правда" неодноразово переписувалася, до її тексту вносилися авторські правки, зміни та доповнення. У рукописній традиції збереглося понад 350 різноманітних списків та компіляцій. Але найближчим до оригінального тексту вважається Паризький рукопис, на який, зазвичай, посилаються автори. У рукописі увесь текст поділений на 65 титулів (глав), написаних латинською мовою, однак примітки викладені франкським діалектом.

    "Салічна правда" - це збірник юридичних звичаїв салічних франків. Вона віддзеркалює здебільшого той стан первіснообщинних відносин, від яких почало віддалятися франкське суспільство. Передусім це виявляється у збереженні колективної власності общини (марки) на землю. Щоправда, обробіток наділів носить індивідуально-родин-ний характер. Земля не могла бути передана чи продана особі, котра не була членом сільської общини. Але в межах общини простежується диференціація населення за розмірами земельних наділів. Пізніші джерела повідомляють, що на початку VII ст. франки отримали право розпоряджа-тися не тільки присадибною, але й орною землею. Община вже могла приймати чужинця, але якщо хоч один житель був проти його перебування в поселенні, він підлягав виселенню за допомоги королівської адміністрації. Лише у тому разі, коли новоприбулому вдалося якимось чином обманути общину і без її згоди прожити в поселенні один рік, він набирав усіх прав члена колективу і його примусове виселення було неможливим.

    Кримінальне право. Здебільшого статті "Салічної правди" присвячені злочину проти особи та майнових інтересів франків. В її нормах зафіксовані суворі штрафні санкції (вергельди) за вбивство, тілесні ушкодження тощо. Штрафи своєю більшістю сплачувалися потерпілому, проте значна частка їх надходила в розпорядження державних органів.

    "Салічна правда" зберегла залишки кровної помсти. У разі невиплати штрафу за найбільш тяжкі злочини (вбивство, пограбування) злочинець видавався потерпілому, котрий мав право поквитатися з ним за заподіяне зло. В інших випадках у справу втручався суд, який і призначав покарання.

    Розмір штрафів був інколи настільки значним, що його виплата ставала непосильною для однієї особи. Тоді вона здійснювалася спільними зусиллями всього роду, до якого належав злочинець. Втім, допускалася можливість членам роду звільнитися від сукупних обов'язків щодо своїх родичів. Для цього необхідно було з'явитися перед сотенними зборами, і у присутності чунгіна (посадової особи судового округу) здійснити обряд, за яким розривалися усі зв'язки особи з родовим колективом. Така церемонія мала яскраво виражений відбиток первіснообщинних відносин: на зборах вимагалося розламати чотири вільшані гілки і розкидати їх на всі боки.

    Нормативно закріплювалася диференціація суспільства за ознаками походження та близькості до короля. Передусім вона виявлялася у розмірі штрафів, що накладалися на злочинців за здійснення ними протиправних дій. Наприклад, за вбивство вільного франка вергельд становив 200 солідів, а за вбивство вільного римлянина - 100 солідів. Водночас за вбивство графа слід було заплатити 600 солідів. Такий самий розмір штрафу встановлювався за вбивство вільної жінки чи дитини, які не могли чинити опору. Словесна образа жінки також передбачала штраф, який у п'ять разів перевищував такий за ідентичну образу чоловіка. Це явище пояснюється збереженням залишків матріархату у франкському суспільстві.

    Насильницька смерть літа оцінювалася всього у 100 солідів. За вбивство раба штраф не платився зовсім, хоча 35 солідів сплачувалося господареві за понесені ним збитки. Якщо раб вбивав собі подібного, то власник вбивці повинен був поділити право власності на нього з господарем вбитого і тим самим компенсувати збитки. Становище раба у франкському суспільстві нічим не відрізнялося від становища тварини. В одному із титулів "Салічної правди" про це сказано так: "Хто вкраде раба, коня чи запряжну тварину, той сплачує вергельд у розмірі 30 солідів". Інша норма передбачає відповідальність вільного франка за вчинення злочину разом із рабом. У такому випадку раб не вважався суб'єктом протиправного діяння і вся відповідальність покладалася на вільну особу.

    Франкам був відомий інститут співучасті. В одному із титулів "Салічної правди" виділяються підбурювач, посередник і виконавець злочину. Суд не вдавався до подробиць з'ясування ступеня вини кожного, а тому особи, викриті у скоєнні злочину, сплачували однаковий розмір вергельду.

    Судебник оригінальне тлумачить відповідальність за вбивство, здійснене групою осіб. Якщо людина була позбавлена життя групою осіб до семи чоловік, то ті або мають видати вбивцю, або ж разом нести відповідальність за заподіяну смерть. При вбивстві групою осіб понад сім чоловік вергельд сплачували лише ті, вина яких була доведена. У разі викрадення дівчини групою із трьох осіб кожен сплачував вергельд у розмірі 30 солідів, а якщо злочинне угруповання перевищувало цю кількість, то кожен із зловмисників сплачував по п'ять солідів. Таке саме викрадення, вчинене розбійним способом ("із застосуванням стріл"), збільшувало штраф утричі.

    "Салічна правда" містить і не характерні для раннього Середньовіччя правові норми. Йдеться про титул під назвою "Про образу словом", в якому передбачений захист честі та гідності особи за словесну образу. Титул містить вичерпний перелік образ, серед яких - порівняння, наприклад, із твариною: "Якщо хто назве іншого вовком або зайцем, той засуджується до виплати трьох солідів".

    При підпалах винний міг бути засуджений до штрафу в розмірі від 62,5 до 200 солідів. Такий діапазон штрафу обумовлювався наслідками вчиненого діяння: чим більший збиток, тим вищий вергельд. Передбачалися також штрафні санкції за тілесні ушкодження в результаті бійки та при пораненнях. Найбільший штраф, що дорівнював 100 солідам, виплачувався за відрубану руку, ногу, ніс, виколоте око. 50 солідів сплачувалося за каліцтво, що спричинило втрату великого пальця на руці чи нозі, 35 солідів - за палець, яким пускають стрілу.

    Значне місце відводиться майновим злочинам. У "Салічній правді" у казуїстичній формі дається перелік відповідальності за крадіжку різноманітних домашніх тварин. Крім того, тут вводяться положення, що в найбільш загальних рисах встановлюють відповідальність за крадіжки. Зокрема, розрізнялися три види крадіжок: а) на суму до двох динарів і вище; б) на суму від 40 динарів і вище; в) крадіжка із проникненням до житла чи господарського приміщення. У всіх трьох випадках передбачалися такі санкції: для вільних - штрафи, відповідно 13, 35 і 45 солідів; для рабів - фізичні тортури. А у третьому випадку, де для вільної особи передбачався штраф у 45 солідів, рабу загрожувала смертна кара.

    Як бачимо, судебник франків віддавав перевагу вергельду у вигляді штрафів. І це зрозуміло: складення нового рівня відносин у суспільстві, в основі яких були передусім економічні інтереси короля та наближених до нього людей, диктувалися необхідністю запровадження саме такої системи покарань. Лише раб, котрий не мав з чого виплачувати штрафи, був приречений до тілесних покарань чи страти. Замах на злочин, втім, передбачав дещо інші наслідки: тілесні покарання, каліцтво, а також ого-лошення поза законом. В останньому випадку навіть дружина не мала права виявити прихильність до свого чоловіка.

    Судовий процес. Складну, але цілком закономірну еволюцію пережила судова організація франків. До того, як франки завоювали Галлію, суд здійснювався всіма вільними особами на відкритому освяченому пагорбі. Суддями були члени сотенних зборів. За доби правління Хлодвіга

    судова система зазнала деяких змін. Присутні на засіданні вільні общинники ставали в основному глядачами. Судова влада зосереджувалася в руках тунгіна і обраних зборами суддів (рахінбургів). Згодом, коли судові рішення став затверджувати граф, потреба в такій кількості суддів відпала. Нарешті Карл Великий ліквідував сам інститут рахінбургів, змінивши їх призначеними державою скабінами. Вони стояли на сторожі інтересів короля і судили під головуванням графа.

    За Карла Великого з'являються і церковні суди для духовенства, котрі у змішаному складі суддів проводили розгляд і мирських справ.

    Ініціатива порушення судової справи належала позивачеві, який повинен був підтвердити свій позов клятвою певного числа співприсяжників (від 3 до 75, залежно від справи і становища сторін). Звинувачений міг також застосувати подібні заходи (у нинішньому судочинстві - зустрічний позов), щоб довести свою непричетність до вчиненого правопорушення. Збирання доказів, їх подання до суду також покладалися на обидві сторони. Таку форму розгляду називають змагальною. При ній суд займав позицію спостерігача і контролював дотримання процесуального ритуалу.

    Потерпілий мав викликати відповідача до суду. У разі його неявки застосовували повторний виклик, а в разі потреби - і втретє. Особу, яка злісно ухилялася від явки в суд, виявляючи тим самим неповагу до нього, доставляли до королівського суду, де король оголошував її поза своїм захистом. Така форма впливу правителя на свого підданого ставила останнього у становище особи поза законом.

    Доказами в суді служили сліди вчинених дій, речові докази, документи. Але особливого значення суд надавав свідченням очевидців, а за їх відсутності - виступам співприсяжників, тобто осіб, що могли поручитися за добру славу, чесність звинуваченого. Формалізм судочинства полягав у тому, що свій виступ у суді вони повинні були висловити певними фразами, від яких не допускалося ніякого відхилення. Якщо хоч хтось один з них збивався, свідчення не бралися до уваги і на них накладався штраф. Першим клявся в невинуватості сам звинувачений, потім - його співприсяжники. Ритуал зобов'язував давати клятву на вийнятій із піхов зброї.

    Практикувалися також ордалії (випробування водою або розпеченим залізом). В тогочасних уявленнях це був своєрідний "божий суд"1. Але до цього цілком народного методу королівська влада включила положення про "викуп руки від казана", тобто заміну ордалії штрафом. За згодою сторін штраф стягувався диференційовано: залежно від складу злочину він коливався від 3 до 30 солідів. Щоправда у цьому випадку звинувачений мав представити співприсяжників.

    Особливою формою ордалії було "випробування хрестом" , під час якого суперники повинні були тривалий час стояти в позі хреста з витягнутими в боки руками. Програвав справу той, хто першим опускав руки.

    Вдавалися також і до судового поєдинку як різновиду судового доказу. Він часто був справжнім боєм не на життя, а на смерть. Застосовували нові правила, вигідні заможним: дозволялося замість себе виставити у поєдинку свого представника.

     

    Питання для самоконтролю

    1. Дайте загальну характеристику " Салічної правди ".

    2. Дайте класифікацію злочинів та систему покарань за "Салічною правдою".

     

    Питання для самостійного вивчення

    1. Органи влади та управління держави франків.

    2. Що собою представляла судова система Франкського ко-ролівства?

    3. Види доказів вини у судах держави франків.

     

    Тема 6. Феодальна держава та право Англії. Велика Хартія вільностей

    Становлення та розвиток станово-представницької монархії в Англії. Соціально-економічні передумови становлення станово-представницької форми правління в Англії дещо відрізнялися від Франції.

    Англія представляла собою одну із чотирьох основних областей Британського архіпелагу, до якого впродовж тривалого часу приєднувалися інші частини1. З кінця VIII ст. Англія стає об'єктом нападу з боку датчан та норвежців. У 1066 р. герцог Нормандії Вільгельм І Завойовник вторгся до Англії і після успішних військових дій став її королем. Норманське завоювання встановило традицію, за якою всі барони та рицарі королівства були землекористувачами і знаходилися у васальній залежності від короля як головного власника землі. Барони та рицарі прийшли на зміну англосаксонській знаті. Надання феодалам, а потім і всім вільним підданим, можливості заміни обов'язкової військової служби сплатою щитових грошей1 підірвало воєнну могутність знатних королівських сімей і дозволило королю утримувати професійне рицарське військо.

    За часів правління Іоанна Безземельного (поч. XIII ст.) в державі виникла кризова ситуація, викликана невдалою війною проти Франції, конфліктами короля з Папою Римським, численними поборами з населення на користь казни, зловживаннями владою королівських чиновників. Опозиція в особі баронів, рицарів, духовенства та міщан під тиском своїх озброєних загонів змусила короля підписати 15 червня 1215 р. "Велику хартію вольностей".

    Король вельми неохоче пішов на такий крок, але на підписання "Хартії" його змусив ультимативний характер поставлених вимог. У традиційній для того часу договірній манері англійський король урочисто запевняв своїх духовних та світських васалів, "всіх вільних людей королівства" утому, що вони та їхні спадкоємці будуть володіти переліченими вольностями. Текст документа, написаний латиною, містив 63 статті, які можна узагальнити в такі основні групи.

    По-перше, йдеться про права церкви. Король підтвердив, що англійська церква є вільною і володіє своїми правами і вольностями недоторканне.

    По-друге, закріплювалися права і вольності баронів та інших вільних людей. Статті 12 та 14 передбачали створення Ради королівства, яка б обмежувала владу правителя. Ці положення згодом стали юридичною підставою для утворення в Англії, станово-представницької установи. Особлива увага надавалася охороні права власності феодалів і присіканню зловживань королівських чиновників (статті 7-11, 21, 37, 44, 46). Регулювався порядок несення рицарської служби як умови отримання земельного лена. Однією з найважливіших була ст. 39, у якій перера-ховувалися гарантії особистої та майнової недоторканності для всіх вільних людей королівства. Йдеться про підтримку в королівстві режиму законності.

    По-третє, давалися гарантії з боку короля щодо забезпечення їм прав і вольностей. Королівська юстиція була обмежена у своїх повноваженнях. Розгляд майнових спорів передавався у місцеві сеньйоріальні суди. На посади передбачалося призначати лише кваліфікованих чиновників і суддів. Регулювався порядок накладення штрафів.

    По-четверте, визначалися гарантії дотримання "Хартії" баронами. З цією метою утворювалася Рада 25 баронів, яка за заявою будь-яких чотирьох осіб з її складу, підтриманою місцевою общиною, мала право після 40-денного терміну очікування "примушувати та тіснити короля усіма способами, які лише є, тобто шляхом захоплення замків, земель, володінь тощо" (ст. 61).

    Офіційно "Хартія" вважається першим конституційним актом держави. Основні її положення були спрямовані на обмеження влади короля і задоволення інтересів духовних та світських феодалів. Російський письменник М. Карамзін у "Листах російського мандрівника" (1790 р.) так відгукнувся про "Хартію": "Запитайте у англійця, у чому її головні висновки? Він скаже: "Я живу де хочу, упевнений у тому що маю, не боюся нічого, окрім законів...".

    Підписавши "Хартію", Іоанн Безземельний невдовзі відмовився від неї. Конфлікт між баронами і королем наростав.

    У середині XIII ст. загострення політичної кризи в країні призвело до відкритого виступу опозиції. Його наслідком стало підписання королем Генріхом III у червні 1258 р. "Оксфордських провізій", що надало магнатам нову можливість встановити в державі баронську олігархію. Згодом розпочалася громадянська війна, в ході якої антикоролівські сили отримали перемогу, і вся повнота влади опинилася в руках зведеного брата Генріха III - Сімона де Монфора. Одним із напрямів політичної реформи стало скликання у 1265 р. першого в історії Англії парламенту1, до складу якого поряд із баронами та духовенством були запрошені рицарі (по 2 від кожного графства) і представники від міст (по дві особи від кожного міста).

    Після придушення опозиційного до короля парламенту і загибелі його організатора англійські монархи дійшли висновку про корисність таких зборів. У 1295 р. король Едуард І скликав так званий "зразковий парламент", який став моделлю для наступних станово-представницьких установ.

    Починаючи із середини XIV ст. парламент став двопалатним. До палати лордів входили барони і духовенство, до палати громад - рицарі та міщани. Після такого поділу в одній (нижній) палаті опинилися рицарі (дрібні дворяни) і міщани (майбутня буржуазія), які не дозволили королівській владі в майбутньому ліквідувати цю установу.

    Спочатку парламент не мав законодавчих повноважень, а міг лише подавати королю петиції про прийняття бажаних законів. На початку XV ст. палата громад почала не лише клопотатися про прийняття законів, а й давала згоду на їх видання. Надалі клопотання парламенту виявлялося у вигляді подання королю готових законопроектів, які правитель міг або затвердити або відхилити. Тобто парламент набув законодавчої ініціативи. Починаючи з XIII ст. парламент встановлював розміри податків.

    Зростаюча роль станово-представницьої установи у політичному житті країни викликала намагання правителів обмежити її вплив. У 1539 р. король видав статут, за яким нормативні акти, видані королем за участі його Ради, мали таку саму юридичну силу, як і закони. Але в 1547 р. парламент скасував цей статут. Надалі конфлікти між королівською владою і парламентом періодично загострювалися.

     

    Питання для самоконтролю

    1.  Розкрийте зміст "Великої хартії вольностей".

    2.  Яку оцінку "Хартії" дав М. Карамзін?

    3.  За яких обставин з'явився перший парламент в Англії?

    4.  Який парламент стали називати "зразковим"?

    5.  Охарактеризуйте коло повноважень англійського парламенту.

     

    Питання для самостійного вивчення

    1. Порівняйте суспільно-економічні умови, за яких формувалися органи ставового представництва в Англії та у Франції.

     

     

    Тема 7. Держава та право феодальної Росії (ХІV ХVІІІ ст.ст.)

    Право Московії доби станово-представницької монархії характеризувалося насамперед широтою джерельної бази. Зростає роль царського законодавства, яке мало вигляд "іменних царських указів" або нормативних актів, прийнятих монархом разом із Земським собором чи Боярською думою. Діяльність приказної системи управління регла-ментувалася Уставними книгами приказів. Окремим джерелом стають Судебники 1497 і 1550 pp. Результатом нормотворчої діяльності церковного собору за участі феодальної знаті став "Стоглав" (1551 p.), який регулював відносини всередині православної церкви і деякі питання світського життя.

    Окремим, найбагатшим і найповнішим, джерелом права феодальної Московії стало "Соборне уложення" (1649р.). Це був перший друкований звід законів Московської держави, який уніфікував чинне законодавство і був розісланий в усі прикази та на місця. Збірник складається із 25 глав і 967 статей. Джерелами "Соборного уложення" стали Судебники, Уставні книги приказів, царське законодавство, приговори (укази) Боярської думи, чолобитні (звернення) дворян та посадських людей до різних установ, Литовські статути, візантійське право.

    Цивільне право. "Соборне уложення" досить детально регламентує форми феодального землеволодіння. Зокрема, гл. XVI узагальнює важливі зміни у правовому статусі по-місного землеволодіння, яке надавалося за службу боярам, дворянам, дрібним феодалам. Регламентувалася кількість земельної площі, що могла бути у володінні феодалів: найбільше - у бояр (200 четвертей); окольничі та думні дяки отримували по 150 четвертей; стольники, стряпчі, стрільці, путні ключники, дворяни московські - по 100 четвертей; дворяни на службі - 70 четвертей; а дворові люди, "діти боярські" - по 10 четвертей землі.

    Після смерті феодала частина землі передавалася вдові та дочкам (якщо не було синів). Важливе значення мало те, де загинув феодал: якщо на війні, то дружина отримувала найбільше - 20 відсотків помісної землі, а дочки - одну десяту частку маєтності. Якщо помирав на службі ("в полках помре"), то дружині надавалося 15 відсотків, а дочкам - 7,5 відсотка помісної землі. Якщо ж помирав дома, то, відповідно, 10 і 5 відсотків землі. Характерно, що ці помістя вдова та дочки могли здати в найм будь-кому, повернути собі в будь-який час, якщо наймач не дотримувався умов договору. Тобто феодальна власність на землю діставала покровительство з боку закону з досить широкою регламентацією її правового захисту.

    Дозволявся обмін помістя на помістя чи на вотчину. Проте поміщики не мали права вільного продажу землі. Це робилося лише за царським указом. Однак ст. 3 гл. XVI дозволяла обмін великого помістя на менше, що було прихованою формою продажу.

    Вотчинники мали більші права щодо розпорядження своїми землями: могли їх продати (зареєструвавши в По-місному приказі), подарувати, передати у спадок тощо. Після смерті вотчинника вся земля залишалася у власності його родини.

    Спадкове право стосувалося порядку успадкування за законом і за заповітом. При цьому головна увага приділялася успадкуванню землі. Заповіт мав бути оформлений письмово, підписаний заповідачем, а у випадку його неписьменності - свідками. Правильність складення заповіту підтверджувала церква. Однак воля заповідача обмежувалася становими перепонами: не дозволялося заповідати землю церквам та монастирям; не підлягали заповіту жалувані та родові вотчини, помісні землі; заповідати можна було лише рухоме майно і куплені землі. Родові та жалувані вотчини могли передаватися у спадок лише членам свого роду. Помістя переходило у спадок синам, а вдова та дочки отримували невелику частку ("на прожиток").

    Шлюбно-сімейні правовідносини регулювалися здебільшого звичаєвим правом та церковним законодавством. Юридичні наслідки породжував лише шлюб, оформлений шляхом вінчання у церкві. При цьому згода батьків була обов'язковою, а для кріпосних селян потрібна була ще й згода поміщика. "Стоглав" визначав шлюбний вік для хлопців у 15 років, дівчат - 12 років. Узаконювалася влада чоловіка в сім'ї. Закон передбачав спільність майна подружжя, але чоловік міг розпоряджатися посагом дружини без її згоди. Більша частина статей " Соборного уложення" присвячена кримінальному праву та судочинству. Загальне поняття злочину відсутнє, і лише за змістом статей можна зрозуміти, що злочином вважалося порушення царської волі та закону. Внаслідок того, що протиправність як важливий елемент кримінального діяння не була визначена, це створювало необмежені можливості для самовільного встановлення меж кримінальної відповідальності, а відтак - зловживань з боку адміністративно-судових органів.

    Новим інститутом кримінального права було відокремлення навмисних злочинів від необережних. За необережне діяння покарання не наставало. Дістав поширення інститут необхідної оборони (ст. 200 гл. X), мало місце положення про крайню необхідність, яке звільняло від кримінальної відповідальності (ст. 283 гл. X). Докладно регламентується співучасть, де виділяється підбурювання, пособництво, приховування злочинних дій. Суворіше карався рецидив. Розрізнявся замах на злочин та завершений злочин.

    Серед найтяжчих злочинних дій на першому місці знаходилися злочини релігійного характеру та державні злочини. Щодо останніх, то покарання за них наставало навіть за голий умисел, недонесення. До розряду тяжких належали злочини проти порядку управління (фальшивомонетництво, підробка печаток, порушення митних правил), військові злочини, злочини проти суду. Серед злочинів проти особи най-тяжчим вважалося навмисне вбивство. Суворо каралося вбивство слугою свого пана, жінкою - чоловіка. Регламентувалися покарання за заподіяння тілесних ушкоджень, образу словом чи дією. До майнових злочинів належали крадіжка, пограбування, розбійний напад, підпал, знищення майна, шахрайство. Окрему групу складають злочини проти моралі, які ранішеаіеребували у сфері канонічного права.

    Покарання мало своєю метою залякування, відплату та відшкодування збитків. Смертна кара як найтяжчий вид покарання поділялася на просту і кваліфіковану і застосовувалася за всі державні злочини, деякі релігійні, злочини проти порядку управління, вбивство, рецидивну (втретє) крадіжку. Були поширені тілесні та калічницькі покарання. Тюремне ув'язнення хоча й застосовувалося, але не було поширеним, оскільки спеціально пристосованих в'язниць не існувало, а утримання злочинців у підземних казематах, підвалах церков та монастирів призводило до швидкої їхньої смерті. Тому стали ширше практикувати експлуатацію праці злочинців на каторжних роботах та у засланні. Для привілейованих верств застосовувалися майнові покарання, позбавлення чинів та посад. Дітовбивство каралося церковним покаянням.

    Найпоширенішою формою судочинства був розшуковий процес, який застосовувався в усіх кримінальних справах (за винятком дрібних). Розшук міг розпочатися і без заяви потерпілої сторони, з ініціативи державної установи. Вона вела активне слідство, допитувала свідків, проводила обшуки. Широко застосовувалися тортури. Суд мав закритий характер, а звинувачений позбавлявся права на захист.

    Змагально-звинувачувальний процес застосовувався переважно у майнових спорах і дрібних кримінальних справах. Суд розпочинався з подання заяви зацікавленою особою і міг бути припинений шляхом примирення сторін. Спеціальними документами оформлявся виклик до суду відповідача, поручительство за нього, судові рішення, оскарження тощо. Судоговоріння проводилося усно, але при цьому вівся протокол судового засідання. Система судових доказів суттєво не змінилася, але зросла роль письмових доказів, зокрема спеціально оформлених документів. Поєдинок як засіб доказу не застосовувався, проте збереглася присяга ("хресне цілування"). Як докази використовувалися загальний обшук (коли здійснювалося опитування населення стосовно факту вчинення злочину) і повальний обшук (коли допитувалися місцеві жителі щодо конкретної особи, яка звинувачувалася у вчиненні злочину). Прогресивним явищем судочинства стала можливість відведення судді до судового засідання.

     

    Питання для самоконтролю

    1. Назвіть джерела права Московії доби станово-представницької монархії.

    2. У чому полягала різниця між вотчиною і помістям?

    3. Які нові інститути кримінального права містило "Соборное уложеніє"?

    4. Дайте класифікацію злочинів за "Соборним уложениям".

    5. Мета та система покарань у Московській державі.

    6. Форми та особливості судового процесу в Московії.

     

    Питання для самостійного вивчення

    1. Зазначте передумови формування станово-представницької форми правління в Московії.

    2. У чому суть приказної системи управління Московської держави?

    3. Земські собори: утворення, повноваження, роль у політичній системі держави.

    Тема 8. Держава та право в країнах арабського Сходу доби середньовіччя

     

    За формою державного устрою Арабський халіфат був відносно централізованою теократичною монархією. В руках халіфа знаходилася духовна та світська влада, яка вважалася неподільною і необмеженою. Перші халіфи обиралися мусульманською знаттю, але згодом влада стала

    передаватися у спадок за складеним заздалегідь заповітом. При цьому повинні бути реалізовані такі умови. Халіфи мали походити з роду Мухаммеда, бути повнолітніми та не мати тілесних вад. Від них вимагалися певні моральні якості та ступінь освіченості. Для дійсності заповіту потрібна була згода того, хто призначався заповідачем, котра висловлювалася публічно, заздалегідь, за життя халіфа. Влада халіфа могла бути припинена його раптовою смертю, відмовою від влади, фізичною чи моральною нездатністю виконувати свої функції.

    Найближчим помічником халіфа і другою особою в державі був візир. За мусульманським правом візири могли набувати широкої влади. Тоді вони самостійно управляли країною від імені халіфа, лише періодично звітуючи перед ним. Візири з обмеженою владою були лише простими виконавцями доручень халіфа.

    Центральними органами державного управління були спеціальні урядові канцелярії - дивани. Диван військових справ відав комплектуванням та озброєнням армії, внутрішніх справ - контролював надходження податків та інших засобів поповнення казни. Диван поштової служби займався доставкою пошти, державних вантажів, керував будівництвом та ремонтом доріг, караван-сараїв і колодязів. Він також виконував функції таємної поліції.

    Територія Халіфату поділялася на провінції, які управлялися військовими намісниками - емірами. Нерідко вони були представниками місцевої знаті. Помічниками емірів були наіби. Дрібніші адміністративні підрозділи (міста, поселення) управлялися посадовими особами різних рангів і назв. Нерідко ці функції покладалися на керівників місцевих мусульманських общин - шейхів.

    Судові функції в державі були відокремлені від адміністративних: місцеві правителі не мали права втручатися у питання судочинства, а тим більше - нав'язувати суддям власне рішення.

    Джерела та система мусульманського права. Як правова система, мусульманське право (шаріат) виникло і оформилося в межах Арабського халіфату і згодом набуло світового значення. Подібно до римського права, воно розвивалося разом з державою - від невеликої патріархально-релігійної общини на початку VII ст. (за часів пророка Мухаммеда) до величезної імперії. Значення мусульманського права полягає в тому, що після падіння Арабського халіфату воно не тільки не втратило своєї колишньої ролі і впливу, а й набуло "другого життя" - було рецептоване і стало діючим правом у багатьох середньовічних країнах ісламського світу і дійшло до сьогодення.

    Можна відзначити такі основні риси мусульманського права.

    По-перше, шаріат із самого початку склався і розвивався як суворо конфесійне право. Воно було органічно поєднане з теологією ісламу, пронизане його релігійно-етичними уявленнями, а тому його норми мали досить виразний синкретичний характер.

    По-друге, мусульманське право відзначалося своєю відносною цілісністю. Разом з уявленнями про єдиного Бога Аллаха утвердилася ідея єдиного правового порядку. При цьому на перше місце висувався не територіальний, а конфесійний (релігійний) принцип. Це означає, що істинний правовірний, перебуваючи в будь-якій країні, повинен був дотримуватися шаріату, зберігати вірність ісламу. Це докорінно відрізняло мусульманське право від західноєвропейського, якому був притаманний партикуляризм, національно-територіальна обмеженість, внутрішня неузгодженість.

    По-третє, будучи в своїй основі правом конфесійним, шаріат, водночас, відрізнявся від європейського канонічного права. Він регулював не суворо окреслені сфери суспільного буття і церковного життя, а виступав як універсальна, всеохоплююча правова система, яка утвердилася в цілій низці країн Азії та Африки.

    Нарешті, варто відзначити і таку його рису, як те, що межа правоздатності і дієздатності за шаріатом визначалася саме конфесійними моментами. Це означає, що мусульмани мали значну перевагу над не мусульманами, а чоловіки користувалися вагомими перевагами над жінками.

    Джерела права. Найважливішим джерелом шаріату був "Коран". У ньому поєднувалися притчі, молитви, проповіді Мухаммеда із настановами з правових пам'яток Стародавнього Сходу та звичаями доісламської Аравії. "Коран" складався десятиліттями і остаточно сформувався у середині VII ст. У своєму складі цей релігійний талмуд містить

    114 глав (сур), поділених на 6219 статей (віршів). Переважна їх більшість належить до сфери міфології, близько 500 - містять приписи щодо правил поведінки мусульманина і лише у трохи більше 80 статей містять правові норми.

    Положення "Корану" мають казуїстичний характер і являють собою тлумачення пророка Мухаммеда щодо окремих конкретних випадків. Це - свідчення низької юридичної техніки правотворця і впливу на право соціонормативних регуляторів первіснообщинного ладу. Багато установлень мають невизначений характер і можуть набувати різного змісту залежно від того, що в них конкретно вкладається.

    Іншим джерелом мусульманського права була "Сунна" (" Священний переказ ") - додаток до " Корану ". Вона складається з багатьох оповідань про поступки та благочестиві діяння пророка Мухаммеда. Тут зберігаються перекази про настанови пророка, які збереглися в пам'яті його учнів і які передавалися усно з покоління в покоління. Вона датується IX ст., коли були складені перші шість ортодоксальних збірників цього джерела. "Сунна" містить багато суперечливих положень, які по-різному тлумачились богословами-правниками. Усі мусульмани, які дотримуються "Сунни", називаються сунітами (всі інші - шиїти).

    "Іджма" як джерело шаріату являла собою збірник різних думок та поглядів з релігійних і правових питань, які були висловлені спадкоємцями Мухаммеда (їх нараховується більше 100), а пізніше - найвпливовішими теологами-правниками. Вона наповнена нормами двоякого характеру: з одного боку, це була інтерпретація тексту "Корану" і "Сунни", з іншого - тут містилися формулювання правових норм, які не були пов'язані з Мухаммедом. Вони набували обов'язкового характеру за умови одностайного схвалення їх мусульманськими тлумачниками права. Саме завдяки цьому правовому джерелу в державі створювалися правові норми, пристосовані до зміни умов феодального суспільства, а також такі, що враховували специфіку суспільних відносин у завойованих арабами країнах.

    Рішення видатних мусульманських теологів-правників знайшли відображення у "Фетві". Ці законодавці стали засновниками шкіл мусульманського права, а сама "Фетва" більше нагадує збірники судових рішень.

    Збірник норм, які передбачали вирішення правових питань за аналогією, мав назву "Кияс". Це одне із найсуперечливіших джерел мусульманського права. "Кияс" твердив так: правило, яке встановлено в "Корані", "Сунні" або "Іджмі", може бути застосоване для розгляду справи, яка прямо не передбачена нормами цих джерел (тобто за ана-логією). Позитивною стороною цього правового джерела є те, що воно не тільки дозволяло швидко урегулювати нові суспільні відносини, але й звільняло норми шаріату від теологічного забарвлення, долаючи тим самим їхній синкретизм. Водночас в руках мусульманських суддів "Кияс" нерідко ставав знаряддям суддівського свавілля.

    Адат - звичаєве право, застосовувалося там, де мали місце прогалини в законах або виникала необхідність враховувати специфіку певного регіону імперії.

    Чисто світське право, звільнене від релігійної оболонки, знайшло відображення у фірманах та канунах, які являли собою укази та розпорядження правителів держави, халіфів. Звичайно, вони будувалися на основі шаріату і не повинні були суперечити йому. Такі законодавчі акти стосувалися переважно регламентації діяльності державних органів та регулювали адміністративно-правові відносини влади з населенням.

    Шаріат - це досить розвинена, хоча і своєрідна, система феодального права. Мусульмани-юристи викладали право зовсім за іншою системою, ніж римські чи західноєвропейські юристи. І все ж при його аналізі ми будемо виходити із загальноприйнятого поділу на окремі правові галузі та інститути.

     

     

    Питання для самоконтролю

    1. Яка форма правління була притаманна Халіфату?

    2. Назвіть та охарактеризуйте органи влади та управління Арабської держави.

    3. Зазначте риси мусульманського права.

    4. Назвіть та дайте характеристику джерел мусульманського права.

    Питання для самостійного вивчення

    1. Чим відрізнявся суспільний устрій Арабської держави від устрою європейських феодальних держав?

    2. Розкрийте процес регулювання майнових відносин за шаріатом.

    3. Шлюбно-сімейне та спадкове мусульманське право.

    4. На які групи поділяло злочини право Арабського халіфату? Дайте їм характеристику.

     

     

     

    РОЗДІЛ 2. ДЕРЖАВА І ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН В НОВИЙ ЧАС І В НОВІТНІЙ ПЕРІОД

     

    Тема 9. Розвиток держави та права англії в новий час (середина XVII - ХІХ ст.ст.). Хабеас корпус акт. Біль про права

    Формування конституційної монархії в Англії стало підтвердженням того, що нова влада, а тим більше, нова форма правління може бути встановлена, але для її закріплення і поширення необхідні відповідні умови. Повалена в ході буржуазної революції абсолютна монархія через республіку і диктаторський режим врешті-решт поступилася місцем іншому виду монархії - обмеженій (конституційній). За загальним правилом, залежно від історичних обставин, конституційна монархія теж не є сталою, і у своєму розвиткові набуває різних політико-правових форм - стає або дуалістичною, або парламентською. Історія англійської державності - тому підтвердження.

    Реставрація королівської династії Стюартів не забезпечила тривалого компромісу між буржуазією і джентрі - з одного боку, та феодальним дворянством - з іншого. Переслідувалися і піддавалися репресіям учасники революції, відновилися англіканська церква, Таємна рада та інші дореволюційні абсолютистські механізми влади. Парламент став ареною політичного протиборства прихильників короля та опозиції. У ньому сформовуються два політичних угруповання:

    -         торі, представлені придворною аристократією, великою буржуазією та духовенством;

    -         віги, які відображали інтереси купців, фінансової та промислової буржуазії.

    Торі - британська політична партія XVII-XIX ст. Виступали за посилення абсолютизму і зміцнення позицій католицької церкви. У новій політичній системі (з 1720 р.) створили партію, яка представляла інтереси земельної аристократії та англіканського духовенства. У 1867 р. на основі партії торі створено Консервативну партію.

    Віги - політична партія в Англії XVI-XIX ст. На початку так позначали шотландських пресвітеріан. Згодом вігами стали називати парламентське опозиційне угруповання, яке відображало інтереси торгово-фінансових кіл і нового дворянства. Виступали за обмеження влади монарха, посиленая впливу парламенту на державні справи і забезпечення громадянських прав людини. Віги стали головними організаторами перевороту 1688-1689 pp., внаслідок якого було остаточно закріплено верховенство парламенту над королівською владою і встановлено режим конституційної монархії. У 1839 р. партія вігів перетворена на Лейбористську партію.

    Виникнення парламентських угруповань поклало початок буржуазній двопартійній системі правління як в Англії, так, згодом, і в інших державах.

    Тривалий час віги були в опозиції. Однак у 1679 р. на парламентських виборах вони отримали перемогу і провели закон, якому судилося стати складовою частиною неписаної англійської конституції - "Habeas corpus akt" ("Акт про краще забезпечення свободи підданих і про попередження ув'язнень за морями"). Він був покликаний обмежити можливості таємної розправи короля з прихильниками опозиції. Але фактично закон набув значно більшого значення - став одним із конституційних документів, який містив у собі дієві гарантії недоторканності особи. Цей документ втілював у собі такі вимоги:

    -         презумпція невинуватості;

    -         дотримання законності при затриманні підозрюваного;

    -         швидкий і оперативний суд, який здійснювався за належною процедурою і за місцем правопорушення;

    -         відповідальність посадових осіб за недотримання закону.

    Спираючись на додатково опрацьовані джерела і в першу чергу, на сам закон " Habeas corpus akt", необхідно дати його детальний аналіз.

    Скликаний у 1679 р. парламент вігів через два місяці був розпущений. Карл II неодноразово застосовував такий прийом, намагаючись зробити парламент "кишеньковим", тобто слухняним.

    Політика Стюартів стала загрожувати зворотним перерозподілом земель, захоплених під час революції буржуазією і новим дворянством. На основі протидії цьому обидва парламентських угруповання на короткий термін об'єдналися і в 1688 p., через три роки після коронації нового короля Якова II, в державі відбувся двірцевий переворот, що ввійшов в історію під назвою "Славна революція". Парламент звинуватив Якова II у спробі відновити монархію, реставрувати католицизм, у результаті чого він був позбавлений влади. На його місце був коронований Вільгельм Оранський (зять Якова II, штатгальтер Голландії). Він і його дружина Марія вперше були проголошені парламентом правителями Англії.

    "Славна революція" завершила оформлення компромісу між фактично панівною в найважливіших сферах суспільства буржуазією і офіційно правлячою земельною аристократією.

    Політичним результатом державного перевороту 1688 р. став початок утвердження в Англії конституційної монархії, яка одержала закріплення у двох парламентських актах - "Біллі про права" та "Законі про престолоспадкування"

    Головне значення "Білля про права" (1689 р.) полягає в затвердженні верховенства парламенту в галузі законодавчої влади і фінансової політики. Це означає що:

    -         будь-який закон чи податок виходять лише з парламенту і затверджуються ним;

    -         будь-кому, зокрема і королю, заборонялося призупиняти дію законів без згоди парламенту;

    -         вибори до парламенту мали бути вільними, а термін його повноважень визначався трьома роками (пізніше - сімома роками).

    "Білль" став, по суті, конституцією Англії. Він заклав фундамент конституційної монархії, а Вільгельм Оранський став першим монархом, який одержав корону від парламенту. Англійський парламент став найвищим представницьким органом у державі. Король набув значних повноважень у галузі виконавчої і судової влади, а також разом з парламентом брав участь у законодавчому процесі.

    У 1701 р. приймається "Закон про престолоспадкування", який став наступним кроком у становленні конституційної монархії. У ньому важливе місце відводиться порядку спадкування престолу в державі після бездітних Вільгельма Оранського і його дружини. Ключовими в законі стали два положення, які уточнювали прерогативи найвищої державної влади. Одне з них встановлювало контрасигнатуру - процедуру, яка передбачала дійсність актів, виданих королем, за умови його підпису відповідним міністром. Друге положення стосувалося встановлення принципу незмінюваності суддів (до цього часу судді призначалися і звільнялися королем). Відтепер судді призначалися короною, але усунуті з посади могли бути лише ухвалою обох палат парламенту. Тим самим судова влада відокремлювалася від виконавчої.

    Отже, на межі XVII-XVIII ст. в Англії встановлюється обмежена (конституційна) монархія. Вона мала вигляд дуалістичної монархії, тобто такої, у якій існували два органи державної влади: законодавчий, представлений парламентом, і виконавчий, уособлений королем. В руках монарха залишалася сильна виконавча влада, відповідальний перед ним уряд і право абсолютного вето щодо актів парламенту.

    Становлення парламентської монархії. У XVIII ст. головними напрямами еволюції британської монархії були:

    -         подальше обмеження королівської влади;

    -         утвердження нових принципів взаємин виконавчої і законодавчої влади. Мається на увазі становлення так званого "відповідального уряду".

    Найважливішою особливістю цих змін було те, що вони, зазвичай, не були оформлені будь-якими новими конституційними актами, а склалися в процесі політичної практики як результат суперництва двох партій за право сформувати "уряд Його Величності", Саме конституційні угоди, а не акти конституційного значення стали правовою основою нового різновиду монархії - конституційної.

    Монарх залишався главою держави, але поступово ставав лише номінальним главою виконавчої влади. Король Георг І (1714-1727 pp.), який не знав англійської мови, припинив відвідувати засідання свого кабінету (зібрання королівських міністрів), що надалі призвело до важливих політичних наслідків..

    По-перше, відчуження (а точніше - самовідчуження) правителя від свого кабінету сприяло зосередженню функцій керівництва кабінетом в руках "першого міністра" короля (прем'єр-міністра). Кабінет міністрів почав діяти від "імені Його Величності", а фактично - самостійно. Маючи право впливу на свій кабінет, король користувався ним не часто.

    По-друге, право вето короля щодо рішень парламенту в нього ніхто не відбирав, але з 1707 р. воно перестало застосовуватися.

    По-третє, звужувалося питання про відповідальність виконавчої влади перед парламентом. Для міністрів була відкрита можливість обиратися до складу депутатів палати общин і тим самим представляти там кабінет міністрів.

    По-четверте, став утверджуватися принцип формування кабінету на однопартійній основі. Партія, котра перемогла на парламентських виборах, формувала діючий кабінет, інша - утворювала парламентську опозицію і формувала так званий "тіньовий кабінет". Нарешті, в кінці XVIII ст. встановлюються ще два політичних правила: в разі втрати кабінетом міністрів довіри парламенту він міг або піти у відставку в повному складі (солідарна відповідальність), або розпустити палату общин і призначити нові вибори. Так виникла система взаємних стримувань палати общин і кабінету міністрів. 

    Таким чином, упродовж XVIII ст. в Англії сформувалася парламентська монархія, в основі якої знаходилися дві важливі риси британського парламентаризму:

    -         партійне правління;

    -         регулярна зміна кабінету міністрів, залежно від схвалення його політики в палаті общин.

    У XVІII-XIX ст. поряд з еволюцією форм правління і політичного режиму відбулися зміни в державному устрої країни. Після оформлення так званої унії з Шотландією (1707 р.) та Ірландією (1801 р.) англійський парламент поширив свою владу на всю територію Британських островів. Нові регіони одержали свою кількість місць у парламенті. Крім цього, Шотландія зберігала власну правову і судову систему, а також пресвітеріанську церкву. З 1801 р. нове державне утворення одержало назву "Об'єднане королівство Великобританії та Ірландії".

    Питання для самоконтролю

    1. Назвіть основні положення "Habeas corpus akt".

    2. У чому полягає політичне значення "Славної революції"?

    3. Чому "Білль про права" називають ще конституцією Англії?

    4. У чому суть дуалістичної монархії?

    5. Що таке контрасигнатура?

    6. Коли і за яких обставин Англія отримала назву "Об'єднане королівство Великобританії та Ірландії " ?

     

    Питання для самостійного вивчення

    1. Назвіть причини буржуазної революції в Англії.

    2. Яке політичне питання буржуазної революції знайшло відображення у "Петиції про права"?

    3. Чому скликання Довгого парламенту в Англії вважається початком буржуазної революції?

    4. Яким правовим актом була закріплена республіканська форма правління?

    5. Назвіть причини встановлення протекторату Кромвеля.

     

    Тема 10. Утворення та конституційний розвиток США (XVIІI - ХІХ ст.ст.)

    Конституція США 1787 р. та Білль про права 1791 р.

    Конфедеративна держава була недостатньо централізована, з відсутньою вертикаллю виконавчої влади. Прерогативи конгресу практично не йшли далі консультативних функцій. За образним висловлюванням Дж. Вашингтона, "Статті конфедерації" були "мотузкою із піску". Він один із перших політиків того часу побачив небезпеку такого аморфного державного утворення. У спеціальній відозві до конгресу і країни він вимагав переглянути зміст документа, передбачаючи розгул анархії і розпад конфедерації.

    Подальші події показали очевидну недостатність укладеного союзного договору. Приводом для перегляду "Статей" стали питання про торгівлю, митну та фінансову політику. Як вже зазначалося, головною метою конфедеративного союзу було вирішення зовнішньополітичних завдань. Коли ця мета була досягнута і 3 вересня 1783 р. Англія підписала Версальський трактат про надання колоніям незалежності, конфедеративний союз втратив силу. Загострилися суперечності між південними і північними штатами. Північні штати виступали за посилення центрального уряду, за встановлення єдиної грошової одиниці, створення спільного банку, за об'єднання державних боргів окремих штатів у спільний національний зовнішній борг. Південні штати прагнули зберегти незалежність від центрального уряду і виступали за широку автономію, їхні борги були меншими, а тому вони не хотіли загальнодержавного об'єднання боргів.

    Криза влади об'єктивно підштовхнула керівників американської визвольної боротьби до утворення нового союзу на основі сильної виконавчої влади. 25 травня 1787 р. у Філадельфії зібрався конституційний конвент для розробки нової конституції молодих держав, на якому всі штати були представлені 55 делегатами, пізніше названими "батьками конституції". Засідання конвенту відбувалися таємно, заборонялося розголошувати зміст дебатів.

    17 вересня 1787 р. конвент схвалив Конституцію США, яка після ратифікації штатами 4 березня 1789 р. вступила в законну силу. Розпочалося формування органів влади молодої держави, її першим президентом став Дж. Вашингтон.

    Американська Конституція була першою у світовій історії писаною конституцією, втіленою в практику державного життя, першою конституцією у формальному значенні цього слова. Вона являє собою унікальний документ у тому розумінні, що для зміни її тексту передбачалася спеціальна процедура, котра ускладнювала її перегляд. Наприклад, при голосуванні проекту про зміну Конституції вимагалася кваліфікована більшість обох палат парламенту. При прийняті поправок - не менше двох третин обох палат конгресу, а при ратифікації - не менше трьох чвертей штатів.

    Цікаво також і те, що в США перегляд Конституції не тягне за собою (подібно до інших країн) зміну її первісного вигляду. Поправки вносяться до неї у вигляді додаткових статей. Але для того, щоб будь-кому не закортіло робити це без кінця, автори Конституції передбачили складний механізм їх внесення: проект поправки повинна була схвалити кожна палата конгресу двома третинами голосів, а після цього поправки мають бути ратифіковані легіслатурами трьох чвертей штатів.

    Конституція закріплювала республіканську форму правління як у межах усієї країни, так і в окремих штатах. На практиці це означало, що будь-які спроби змінити республіканський лад чи відокремити штати розцінювалися як державна зрада.

    Основні положення Конституції США:

    -         законодавча влада належить двопалатному конгресу. Нижня палата (Палата депутатів) формується відповідно до кількості населення у штаті, верхня (Сенат) представлена двома депутатами від кожного штату незалежно від кількості населення.

    -         будь-який законопроект приймається і обговорюється обома палатами Конгресу і після схвалення подається Президентові на підпис, після чого набирає чинності. Відхилений Президентом законопроект шляхом застосування ним відкладувального вето може набрати чинності після повторного його схвалення двома третинами голосів Конгресу.

    -         виконавчу владу Конституція вручила Президенту.

    -         судова влада належить Верховному Суду і місцевим федеральним судам.

    Конституція проголошувала Сполучені Штати Америки президентською республікою, особливостями якої є:

    -         поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента;

    -         позапарламентський метод обрання президента і формування уряду;

    -         відсутність у президента права розпуску найвищого законодавчого органу;

    -         відсутність у конгресу права приймати вотум недовіри до уряду; заборона членам уряду бути депутатами конгресу і навпаки.

    У фундамент конституційної системи США закладено три принципи:

    -         розподілу державної влади;

    -         федералізму;

    -         принцип судового конституційного нагляду.

    Принцип розподілу влади у державі реалізовується через систему "стримувань і противаг" гілок влади, котра передбачає організаційну незалежність трьох гілок державної влади і розмежування між ними відповідних функцій. На федеральному рівні три гілки влади представлені Конгресом, Президентом і Верховним Судом. Суть системи "стримувань і противаг" має певні характерні риси.

    По-перше, всі три гілки влади мають різкі джерела формування. Носій законодавчої влади - конгрес - є двопалатним, в якому кожна з палат формується певним чином. Палата представників обирається виборчим корпусом, до складу якого на час прийняття Конституції входили лише білі чоловіки-власники з віковим цензом у 25 років. Сенат обирався легіслатурами штатів. Носій виконавчої влади - президент - обирався непрямим голосуванням колегією виборщиків, котрі обиралися населенням штатів. Верховний Суд формується спільно президентом і сенатом.

    По-друге, всі органи державної влади мають різні терміни повноважень. Палата представників обирається на два роки. Сенат не має терміну повноважень, але кожні два роки відбувається ротація його складу на одну третину. Президент обирається на 4 роки. Члени Верховного Суду обіймають свої посади довічно, за умови "бездоганної поведінки" . Такий порядок забезпечував кожній з гілок влади певну самостійність і не допускав одночасного поновлення їх складу. Таким чином, створювалася стійкість і стабільність верхнього ешелону державної мапйши. По-третє, Конституція передбачила кожній з гілок влади можливість нейтралізувати узурпаторські спроби іншої гілки. Мається на увазі те, що конгрес як суверенний законодавчий орган одержав право відхилити будь-які законопроекти президента. Сенат може відхилити будь-яку кандидатуру, запропоновану президентом для обіймання державної посади (для її затвердження необхідна згода двох третин сенату). Конгрес може притягнути президента до відповідальності в порядку імпічменту і звільнити його з посади. Важливим конституційним засобом впливу президента на конгрес стало його відкладувальне вето. Його можна було подолати повторним голосуванням не менше двох третин голосів обох палат конгресу. Члени Верховного Суду призначаються президентом за порадою і згодою сенату. Це означає, що запропоновані президентом кандидатури повинні дістати схвалення двома третинами голосів у сенаті. Федеральні судді могли бути звільнені з посади відповідно до процедури імпічменту з боку конгресу.

    Принцип федералізму передбачає відносно жорстке розмежування сфер компетенції федеральної влади і влади штатів. При цьому значна питома вага прав "суверенних" штатів делегувалася федеральному урядові. Маючи статус суверенних державних утворень, штати насправді не володіють усіма атрибутами суверенітету:

    -         позбавлені зовнішньополітичних повноважень;

    -         обмежена їх влада у фінансовій сфері;

    -         жоден штат не має прав" змінити у себе форму правління, закріплену Конституцією США;

    -         штати абсолютно позбавлені права на вихід з федерації.

    Третім принципом політичної системи США є судовий конституційний нагляд. Його суть полягає у тому, що судді Верховного Суду мають право визначати як такі, що не відповідають Конституції держави і тим самими визнавати недійсними, закони конгресу і акти виконавчої влади. Такі рішення Верховного Суду є остаточними і обов'язковими для всіх державних органів. Конституційний нагляд перетворився на могутній засіб пристосування Конституції до зміни соціально-економічних умов життя суспільства. З іншого боку, це - знаряддя, за допомогою якого судова влада може впливати на законодавчу владу, виконавчі органи і політичний процес у цілому.

    Після прийняття Конституції США за формою державного устрою стали федерацією з сильним центральним державним апаратом. Коло питань, що належали до компетенції федеральних органів, було не досить великим. Це - зовнішня політика, збройні сили і оборона країни, еміграція та імміграція, зовнішня торгівля і зв'язок між штатами, фінансові питання, пов'язані з федеральним бюджетом. Питання, що не зачіпали інтереси федерації, вирішувалися штатами самостійно. В них працював свій державний апарат і діяли свої конституції. Останні, на відміну від Кон-ституції США, були більш гнучкими і систематично зазнавали численних змін.

     

    Питання для самоконтролю

    1. Яким чином розроблялася і приймалася американська Конституція?

    2. Назвіть головні принципи Конституції США.

    3.У чому суть системи "стримувань і противаг" гілок влади за Конституцією США?

    4. Розкрийте зміст "Білля про права".

     

    Питання для самостійного вивчення

    1. Зазначте передумови війни за незалежність північноамериканських колоній.

    2. Які особливості американської революції?

    3. Розкрийте зміст " Декларації незалежності".

    4. Які державотворчі процеси відбувалися у колоніях-штатах?

    5.  Що дало підстави Дж. Вашингтону назвати "Статті конфедерації" "мотузкою із піску"?

    6. У чому суть правового дуалізму?

    7. Зазначте особливості американського правосуддя.

     

    Тема 11. Розвиток держави та права Франції в новий час. Кодекс Наполеона

    Державно-правовий розвиток Франції у XIX ст. У 1801 p. Наполеон підписав угоду з Папою Римським Пієм VII, на підставі якої католицька церква Франції повернула собі офіційну позицію за умови суворого державного підпорядкування і дотримання принципу свободи віросповідання. Протягом 1802-1803 pp. наполеонівська армія провела низку переможних операцій проти своїх сусідів, внаслідок чого збільшилася територія держави і була встановлена воєнно-політична гегемонія Франції в Європі. Розпочалася доба наполеонівських воєн (1803-1815 pp.). Продемонструвавши переваги сильного уряду і створивши сприятливі умови для буржуазного розвитку Франції, Бонапарт підготував політичний ґрунт для остаточного знищення республіканського ладу. У 1802 р. у результаті плебісциту Наполеон був проголошений довічним консулом, а у 1804 р. йому присвоюється титул імператора. Очевидці розповідають, що під час церемонії в Парижі Бонапарт демонстративно вихопив корону з рук Папи Римського і самостійно увінчав нею власну голову. Розпочався період Першої імперії, який тривав до 1814 р.

    Перемога над австрійськими військами у 1805 р. призвела до повного панування Франції в Європі та ліквідації Священної Римської імперії германської нації. Воєнні дії 1806 р. принесли Наполеону низку перемог над Пруссією та російськими військами і долучили до імперії польські землі, якими володіли Пруссія та Росія. На завойованих землях були створені маріонеткові уряди, які очолювали найближчі родичі імператора.

    Політика Наполеона в перші роки його правління користувалася неабиякою підтримкою населення - від великої буржуазії до бідноти. Далися взнаки пожвавлення в економіці, зростання добробуту більшості громадян, а служба в армії була не лише престижною, але й давала мож-ливість швидко збагатитися. Сам імператор вбачався рятівником вітчизни, переможні війни гуртували націю, викликали національне піднесення і почуття гордості за свою країну. У той же час безперервні, понад 20 років, війни почали виснажувати людські і матеріальні ресурси, а набори в армію вже викликали незадоволення. Стало зрозумілим, що економічно підпорядкувати собі усю Європу неможливо, для буржуазії війни на теренах Європи почали втрачати сенс. Російська воєнна кампанія 1812 р. стала початком кінця імперії.

    Після поразки у війні з Росією і вступу союзників до Парижу в 1814 р. Наполеон І був арештований і засланий на о. Ельба, який одержав у своє володіння. Династія Бурбонів була реставрована. На престол вступив брат страченого короля - Людовик XVIII.

    У тому самому, 1814 р., у новій Конституції, названій Хартією 1814 p., Франція проголошувалася конституційною монархією, що отримала назву легітимної (законної). Наступного року Наполеону вдалося втекти з острова і за підтримки армії вступити до Парижу, де він протримався при владі рівно 100 днів. Після цього його було усунуто від влади остаточно і заслано на о. Св. Єлени. Бурбони повернулися до столиці.

    Відповідно до конституційної Хартії 1814р. особа короля проголошувалася священною. Йому вручалася вся повнота виконавчої влади. Разом з тим, він мав значні права і у законодавчій владі (право видання указів поза парламентом, право остаточного підпису законопроектів тощо).

    Законодавча влада належала двопалатному парламенту: нижня - палата депутатів, верхня - палата перів. Нижня палата обиралася, а верхня - призначалася королем. До того ж, він мав право призначати перів довічно чи навіть спадкове. Виборче право обмежувалося всілякими цензами, в результаті чого лише незначна частина населення Франції мала такі права.

    Наприкінці 20-х років XIX ст. внутрішньополітична ситуація в державі знову загострюється. Вона була викликана, насамперед, спробою короля Карла X ліквідувати конституційний режим та відновити монархію. З 27 по ЗО липня 1830 р. у Франції відбулася липнева революція, в результаті якої монархія Карла X була повалена, сам король втік за межі держави. Була створена конституційна монархія, головну роль в якій відігравала фінансова аристократія. Політичний режим липневої монархії був закріплений Хартією 1830 p., котра багато в чому нагадувала Хартію 1814 р. Були лише розширені права парламенту, а також знижені майновий та віковий цензи у виборчому праві.

    У лютому 1848 р. у Франції знову спалахнула революція. Король Луї Філіпп був вимушений відректися від престолу, і країна була проголошена республікою. Розпочалася доба Другої республіки (1848-1852 pp.).

    У листопаді 1848 р. приймається нова Конституція, відповідно до якої найвищим органом влади стають однопалатні Законодавчі збори з терміном повноваження три роки. Виконавча влада належала президенту, який обирався на чотири роки без права переобрання на новий термін. Оригінальною політичною структурою стала Державна рада з дорадчими та контрольними повноваженнями. Запроваджувалося загальне (для чоловіків) виборче право. Першим президентом Франції став Луї Наполеон Бонапарт (родич Наполеона І).

    У грудні 1851 р. Луї Наполеон, спираючись на воєнщину, розпустив Законодавчі збори, грубо порушивши Конституцію. В країні встановився відкритий терор. У наступному році була прийнята чергова Конституція, відповідно до якої вся повнота влади зосереджувалася в руках прези-дента, котрий обирався на 10 років. А в листопаді 1852 р. спеціально виданим законом Луї Наполеон Бонапарт був проголошений "імператором французів" під ім'ям Наполеона Ш. Розпочався період Другої імперії (1852-1870 рр.).

     

    Питання для самоконтролю

    1. На який час припадає існування Першої імперії у Франції?

    2.Чому, на Вашу думку, відбулася криза і падіння імперії Наполеона Бонапарта?

    3. Охарактеризуйте державний механізм Другої республіки.

     

    Питання для самостійного вивчення

    1. У чому суть якобінської диктатури? Який її механізм?

    2. У чому полягав карально-репресивний характер декрету "Про ворогів народу"?

    3. Назвіть передумови приходу до влади Наполеона І.

    4. У чому суть режиму консульства?

    5. Державний механізм та законодавство Паризької Комуни.

    6. Чим відрізнялася Конституція Франції 1875 р. від інших конституцій держави?

     

     

    Тема 12. Розвиток держави та права Німеччини в Новий час. Конституція 1871 р.

    Успішна війна проти Франції у 1870-1871 pp. позбавила південно-німецькі держави свободи вибору, і вони змушені були заявити про свою згоду увійти до складу єдиної Німецької імперії. З 1 січня 1871 р. Німеччина стала називатися імперією, а 16 квітня цього самого року рейхстаг затвердив Конституцію.

    Відповідно до Конституції до складу держави входили 22 монархії і кілька вільних міст. Вони наділялися певною незалежністю, але про рівноправність всіх її суб'єктів не було й мови. За формою державного устрою держава стала федерацією, а столицею її - адміністративно-політичний центр Пруссії Берлін.

    Німецька федерація мала свої особливості, які відрізняли її від подібних форм: по-перше, суб'єкти федерації наділялися значно ширшими повноваженнями, ніж це мало місце у США чи Швейцарії; по-друге, між членами федерації існувала велика нерівність; по-третє, у союзній раді делегати окремих держав були представниками не парламентів, а урядів і діяли за їх вказівками; нарешті, у Німеччині не було особливої загальноімперської адміністрації, тому виконання законів покладалося на владні структури держав - членів імперії.

    За формою правління Німеччина стала конституційною монархією, главою якої оголошувався король Пруссії. Йому присвоювався титул імператора. Він очолював збройні сили держави, призначав усіх імперських чиновників, зокрема і канцлера - главу уряду. Імператор також призначав делегатів у верхню палату парламенту (союзну раду) і міг безпосередньо управляти міністрами. Повноваження імператора були настільки широкими, що перетворювали його владу на таку, яка стояла над усім державним механізмом. Конституція наділяла його виключними правами в галузі зовнішніх зносин. Він виступав представником імперії в усіх міжнародних справах, оголошував війну та укладав мир. Для оголошення війни конституція вимагала згоди союзної ради. Однак це положення практично усувалося застереженням, що така згода була необхідна у випадку, коли буде здійснено напад не на територію союзу чи його прибережжя (ст. 11).

    У Конституції не було ясно вирішене питання про розмежування законодавчої і виконавчої влади. Фактично конституювався режим, при якому уряд на чолі з імператором мав перевагу над парламентом. Хоч законодавча влада і передавалася парламенту, імператор міг контролювати союзну раду і рейхстаг. Тільки йому належало право скликати, відкривати, закривати засідання парламенту. Головування в союзній раді передавалося імперському канцлеру, який призначався і звільнявся імператором. Розроблені союзною радою законопроекти вносились на розгляд рейхстагу від імені імператора. Він же обнародував закони, а також здійснював нагляд за їх виконанням. Крім того, імператор отримав право видавати розпорядження і укази, скріплені підписом канцлера, який ніс відповідальність за їх виконання.

    Щодо виконавчої влади, то вона повністю знаходилася в руках глави держави. Імператор призначав главу уряду - канцлера і міністрів (статс-секретарів). Такі прерогативи імператора дають підстави твердити про юридичне необмежений характер його влади.

    Конституція надавала імператору і союзній раді право "забезпечувати єдність" Німецької держави: У випадку порушення будь-якою країною своїх союзницьких обов'язків до неї могла бути застосована сила. "Коли члени союзу, - говориться у ст. 19, - не дотримуються своїх конституційних союзних обов'язків, вони можуть бути примушені до їх виконання шляхом екзекуції. Розпорядження по цій екзекуції віддається союзною радою і приводиться до виконання імператором".

    Виборна палата парламенту - рейхстаг - створювалася як ширма для прикриття влади імператора і надання Німеччині рис демократичної держави з представницькими органами. Стаття 4 Конституції наділяла союзну раду і рейхстаг правом видавати закони з різних питань держав-ного життя, зокрема, встановлення розміру податків і митних зборів; визначення чисельності армії і флоту; прийняття постанов про свободу друку та спілок тощо. Важливим доповненням до ст. 4 став прийнятий у 1873 р. пункт про включення у компетенцію парламенту "загального законодавства з цивільного, кримінального права і судочинства". Рейхстаг складався із депутатів, що обиралися населенням на основі рівних і загальних виборів при таємному голосуванні. Термін повноваження депутатів спочатку визначався трьома роками, аз 1887р. вони обиралися на п'ять років. Від кожного із 397 округів обирався один депутат. Округ за тих часів нараховував приблизно 100 тис. жителів. Дуже швидко, з різних причин, рівність виборчих округів різко змінилася, однак уряд відмовився переглядати їх склад, остерігаючись збільшення числа депутатів від міського населення. Депутати рейхстагу не одержували грошової винагороди за свою роботу.

    Юридичне рейхстаг володів правом законодавчої ініціативи, а фактично цим правом майже не користувався. Він був більше зайнятий обговоренням і прийняттям урядових законопроектів. Конституція дозволяла у формі депутатських запитів критикувати уряд, однак результати такої критики були мізерні. Уряд як відповідальний перед пар-ламентом залишався при владі, а непокірний рейхстаг, як правило, зазнавав розпуску.

    Союзна рада як верхня палата парламенту посідала вагоміше Місце, примушуючи рахуватися з собою імператора та уряд. Вона складалася з представників урядів окремих держав і вільних міст. Показово, що із 58 голосів у ній Пруссії належало 17, Баварії - шість, Саксонії - чотири. Карликові держави мали по одному голосу. Союзна рада видавала постанови, що стосувалися діяльності адміністрації і доповнювали закони. Вона призначала деяких імперських чиновників, давала згоду на розпуск рейхстагу, оголошувала війну і виносила постанови про застосування екзекуцій проти тих суб'єктів імперії, які не виконували своїх конституційних обов'язків.

    Союзна рада володіла також судовими функціями. Вона вирішувала всі спори, що виникали між державами, які входили до імперії, з однієї сторони, та імперським урядом, з іншої. Палата була найвищою апеляційною інстанцією у тому випадку, коли суд відмовляв кому-небудь у захисті його інтересів або коли спір між суб'єктами федерації заходив у глухий кут. Вона могла давати тлумачення конституційних законів. Усі засідання ради були закритими.

    Таким чином, поряд з імператором союзна рада дозволяла прусському юнкерству утримувати політичну владу в своїх руках і справляти вирішальний вплив на внутрішню та зовнішню політику Німецької імперії.

    Імперський уряд був представлений однією особою - канцлером. Кабінету міністрів не існувало, а окремі міністри були фактично заступниками канцлера по своєму відомству.

    Реакційна за своїм змістом і антидемократична за спрямуванням Конституція 1871р. водночас відзначалася юридичними суперечностями, а то і просто неузгодженістю положень. Наприклад, "президент" імперії був пов'язаний контрасигнатурою з канцлером, якого він особисто призначав і звільняв. Противагою владі імператора була союзна рада парламенту, але, як прусський король, він міг у наказному порядку зобов'язати прусських депутатів діяти за його вказівкою.

    У цілому Конституція стала відображенням компромісу і міцного союзу, який склався між феодально-юнкерськими землевласниками і торговельно-промисловою буржуазією.

     

    Питання для самоконтролю

    1. Яка з німецьких держав відігравала провідну роль у Німецькому союзі?

    2. Що собою являв митний союз німецьких держав?

    3. Які положення містив договір про створення Північно-німецького союзу?

     

    Питання для самостійного вивчення

    1. Який вплив на суспільно-політичне життя німецьких держав справила Французька буржуазна революція?

                 2. Яку роль у формуванні єдиної Німецької держави відіграв Німецький

                    союз 1814 p.?

    3. Які особливості були притаманні Німецькій імперії як федеративній  
                  державі?

    4. Розкрийте зміст кожної книги Цивільного уложення Німеччини.

    5. Зазначте основні риси Кримінального уложення 1870 р.

     

     

    Тема 13. Розвиток держави та права Японії в Новий час.

    Реформи Міцухіто

     

    У 1867- 1868 р. сьогун був скинутий, головою країни став імператор Міцухіто. Період його царювання називався "Мейдзі", що в приблизному перекладі означає "освічена монархія", і революція теж одержала назву революції Мійдзі.

    Після збройного перевороту були проведені буржуазні реформи.

    Самурайське військо було замінено регулярною армією, яка комплектувалася на основі загальної військової повинності. Офіцерський корпус цієї армії складався із самураїв, традиційних військових, але офіцерами могла стати, звичайно, тільки частина самураїв. Рисові пайки самураям були замінені пенсіями, а в 1873 р. була проведена капіталізація пенсій: виплата пенсій була припинена, а замість них одноразово видані великі суми грошей. Малося на увазі, що ці гроші, будучи використані як капітал, дадуть власникам прибуток у розмірі колишніх пенсій.

    Частина отриманих грошей самураї використовували для покупки землі на пільгових умовах (їм з державного фонду в цей час продавали землю за півціни). Вони вкладали отримані капітали в "національні банки", що стали рости, як гриби, після революції. У 1880 р. 76% капіталу цих банків належало самураям.

    Але найбільш численний нижчий шар самураїв при цьому втратив джерело доходів: отримані як компенсацію суми грошей були занадто малі, щоб їх можна було використовувати як капітал.

    Аграрна реформа 1872-1873 р. ліквідувала державну власність на землю. Власниками землі були  тепер селяни, але в тих випадках, коли земля за борги селян перейшла до нових поміщиків (дзинуси), вони і ставали тепер власниками землі, а селяни залишалися їхніми орендарями. Таким чином, поміщики з "незаконних" стали законними власниками третини орних земель у Японії.

    При нових порядках селяни повинні були платити податок державі не рисом, а грішми. Це збільшило їхню залежність від лихварів, тому що товарно-грошові відносини в японському селі були ще слабко розвиті. Щоб одержати гроші для сплати податку, треба було продати рис - тому ж лихвареві, що був і скупником, а щоб заплатити податок вчасно, приходилося брати гроші в борг. Тому процес лихварського поневолювання і збезземелювання селян прискорився. До початку першої світової війни у власність поміщиків перейшло вже 45% землі, а 70% селян стали орендарями і напіворендарями.

    Висока орендна плата (біля половини врожаю) перешкоджала утворенню великих капіталістичних господарств: здавати землю в оренду було вигідніше, ніж вкладати капітал і вести своє господарство. Тому дзинуси як і раніше жили за рахунок орендної плати.

    Реформа промисловості. Початком промислового перевороту й індустріалізації Японії варто вважати 70-і рр. XIX в., коли силами держави створюється фабрично-заводська промисловість.

    Перші десятиліття після революції приватні капітали в промисловість не вкладалися. Це пояснюється тим, що процес первісного нагромадження капіталу в Японії не закінчився, капіталів не вистачало, тому позичковий відсоток був у кілька разів вище, ніж у розвитих капіталістичних країнах. Використовувати капітал у сфері кредиту було достатнє вигідно. Тому державі довелося самій зайнятися будівництвом заводів за державний кошт. Держава запрошує європейських інженерів, виписує європейську техніку і будує "зразкові" підприємства. "Зразкові" - тому, що вони повинні були служити зразком для приватних підприємців.

    Поступово складаються умови для приватного підприємництва, і в 80-х рр. державні підприємства передаються в приватні руки. Оскільки вони передаються на дуже пільгових умовах, то їхніми власниками стають люди, що мають гарні зв'язки в урядових колах.

    У наступному для соціальної структури Японії було характерним тісне переплетення економічних і політичних інтересів монополістів, великих землевласників і професійної воєнщини. Такий союз переслідував дві мети:

    -         досягнення стабільності всередині країни;

    -         завоювання зовнішніх ринків для японської промисловості. Саме на реалізацію цих цілей була спрямована організація тоталітарного державного устрою, який мав свої особливості.

    Якщо в інших фашистських державах тоталітарний режим посилювався за наростаючою, досягнувши свого апогею в роки Другої світової війни, то в Японії можна виділити два етапи його становлення.

    Перший охоплює добу від початку непослідовних ліберальних реформ середини 20-х років і до військового путчу 1932 р. Він складався з ліберальної і реакційної сторони. Ліберальна сторона реформацій включала в себе, насамперед, запровадження в 1925 р. загального виборчого права для чоловіків. Однак водночас виборчих прав позбавлялися військовослужбовці, студенти, особи без однорічного цензу осілості, ті, хто одержував субсидії, глави знатних сімей (щоб не змішувалися з іншими громадянами). У судочинстві запроваджувався суд присяжних засідателів.

    Реакційною стороною перебудови соціально-політичної структури було прийняття низки законів ("Про охорону громадського спокою" - 1925р.; "Про загальну мобілізацію нації" - 1938 p.), якими заборонялися всі "ліві" організації. За участь у заборонених політичних організаціях передбачалися каторжні роботи. Страйки оголошувалися злочинами. Трудові конфлікти вирішувала арбітражна секція "особливої поліції". Парламент став відігравати нікчемну роль. Нижня його палата (палата представників) збиралася на сесії не більше як три місяці на рік, інші дев'ять місяців державою правив уряд. За допомоги імператорського указу уряд міг розпустити палату парламенту. Реакційною стороною політичного життя було також створення незаконних бойових організацій на кшталт "молодого офіцерства".

    Другий етап розпочинається військовим заколотом "молодого офіцерства" у 1932 р. Подібно до того, як повівся в такій ситуації уряд Італії під час походу чорносорочечників на Рим у 1922 р., так само правлячі кола Японії поспішили віддати ключові посади в уряді військовим. Невдовзі після цього розпочинається агресія Японії проти Китаю, а в 1936 р. Японія та Німеччина укладають антикомінтернівський пакт.

    З початком Другої світової війни в Японії формується так звана "нова політична структура", суть якої полягала в тому, що:

    -         всі партії саморозпускалися, а їхні лідери об'єднувалися в "Асоціацію допомоги трону" - державну організацію, що фінансувалася урядом і підпорядковувалася йому;

    -         представниками "Асоціації" на місцях були сусідські общини, котрі об'єднували 10-12 сімей. Декілька общин складали "асоціацію вулиці", "асоціацію селища" та ін.

    -         на виробництві утворювалися "Товариства служінню батьківщині".

    Всі ланки "нової політичної структури" були просякнуті тотальним наглядом, суворою цензурою та шовіністичною пропагандою. Крім того, створювалася "нова економічна структура", яка об'єднувала асоціації промисловців і фінансистів, і якій надавалися адміністративні повнова-ження.

    Отже, японський фашизм, маючи низку близьких ознак зі спорідненими йому режимами в Європі, характеризувався деякими відмінностями:

    -         в Німеччині та Італії існували відповідні фашистські партії з чіткою структурою, тоталітаристськими ознаками і залізною дисципліною. В Японії цього не спостерігалося;

    -         в інших тоталітарних державах фашистські партії контролювали армію. В Японії сама армія відігравала роль головної керівної політичної сили;

    -         подібно до Італії, в Японії фашизм не ліквідував монархію. Однак якщо в Італії король перетворився на "весільного генерала", то в Японії, навпаки, імператор посилив свій вплив і розширив повноваження.

    Японський фашизм проявився у специфічній формі військово-монархічної диктатури.

    Післявоєнний розвиток Японії. Поразка Японії у Другій світовій війні була для країни рівнозначною буржуазно-демократичній революції, яка призвела до утвердження режиму парламентської демократії. Згідно з першими післявоєнними перетвореннями, були розпущені японська армія, ультранаціоналістичні та фашистські організації, скасовані репресивні закони, обмежені демократичні свободи.

    Важливою демократичною акцією цього періоду стало прийняття нової Конституції 1946 p., яка набрала чинності у 1947 р. Конституція формально була прийнята парламентом і затверджена Таємною радою як змінена стара Конституція 1889 р. Але насправді це була принципово нова Конституція, яка вперше в історії конституційного розвитку країни була побудована на засадах буржуазної демократії.

    Конституція встановлювала замість напівабсолютистської фактично парламентську монархію. При цьому парламентові відводилася роль найвищого органу державної влади і єдиного законодавчого органу країни. Відповідно до цього були ліквідовані органи, котрі раніше стояли над парламентом: Таємна рада, міністерство імператорського двору тощо.

    Японський парламент являє собою двопалатний орган, де в чому подібний до конгресу СІЛА. Нижня палата - палата представників (491 особа) мала термін повноваження чотири роки; верхня - палата радників (252 особи), не мала терміну повноважень, але кожних три роки відбувалася ротація половини її складу.

    Обидві палати створювалися на основі прямих і загальних виборів. Встановлювався відносно високий віковий ценз: 20 років для активного виборчого права і 25 років (для кандидатів до нижньої палати) та 30 років (для кандидатів до верхньої палати). Мав місце ценз осілості та вимога до кандидата в депутати щодо внесення ним грошового закладу, який надходив до казни, якщо за претендента на депутатське крісло проголосує менше 5% виборців. Система виборів була мажоритарною.

    У Конституції знайшов відображення вплив англійського державного права, зокрема система "парламентських кабінетів". Главою кабінету міністрів як найвищого органу виконавчої влади стає лідер партії, яка перемогла на парламентських виборах. Прем'єр-міністр призначає кабінет міністрів (18 осіб), який несе відповідальність перед парламентом і у випадку імпічменту повинен піти у відставку. Правда, прем'єр може скористатися альтернативним заходом - у 10-денний термін після оголошення недовіри розпустити палату представників і призначити нові вибори. Це право глави кабінету міністрів є досить ефективним стримуючим чинником для парламенту. Більше того, через порядок формування уряду (нагадаємо: його формує сам прем'єр) його відповідальність перед парламентом є чистою формальністю, оскільки партійна дисципліна зобов'язує депутатів підпорядковуватися прем'єр-міністрові як своєму лідерові".

    Відповідна стаття Конституції (ст. 66) закріпила принцип цивільного уряду, відповідно до якого жоден із членів кабінету міністрів не може бути військовим.

    Зберігалася спадкова імператорська влада. Щоправда, імператор мав публічно зректися свого "божественного походження". Незважаючи на те, що ст. 4 відмовляла імператору у праві здійснювати державну владу, за ним закріплювалася низка конституційних повноважень:

    -         за поданням парламенту призначати прем'єр-міністра;

    -         за поданням прем'єра призначати верховного суддю;

    -         промульгувати поправки до Конституції;

    -         скликати парламентські сесії; розпускати нижню палату;

    -         підтверджувати призначення та відставку посадових осіб тощо.

    Звичайно, ці повноваження мають здебільшого формальний характер, оскільки головною ланкою державної машини є уряд та його прем'єр.

    В японській Конституції спостерігається модифікований варіант американської системи "стримувань і противаг" гілок влади. Це з особливою ясністю проглядається у закріпленні незалежності суддів (ст. 76) та в процедурі імпічменту, яку можна застосувати щодо суддів, а також у повноваженнях суду вирішувати питання про конституційність актів парламенту чи указів виконавчої влади.

    Принципово новим явищем у практиці світового конституціоналізму є введення до Конституції декларації (ст. 9) про відмову від війни, а також від погрози застосування або самого факту застосування збройної сили у вирішенні міжнародних питань.

    Конституція вперше в японській історії закріпила автономію місцевих органів управління. Губернатори префектур, мери міст, сільські старости обиралися раз на чотири роки на основі загального виборчого права.

    У післявоєнні роки на японській території розташовувались американські окупаційні війська. У 1951 р. між Японією та США було підписано Сан-Франциський мирний договір та "договір безпеки". На їх основі були формально скасовані всі обмеження національного суверенітету Японії, зокрема право окупаційних властей санкціонувати прийняті японським парламентом закони і державний бюджет. Разом з тим, США одержали право розташовувати в Японії свої військові бази, а також використовувати свої збройні сили для придушення заворушень і безладу в країні.

     

    Питання для самоконтролю

    1. У чому полягали особливості японського фашизму?

    2. Яку форму правління встановила Конституція Японії 1947 р?

    3. Як працювала законодавча влада в Японії за Конституцією 1947 року?

    4. Що представлялп собою виборча система Японії?

     

    Питання для самостійного вивчення

    1. Розкрийте суть реформ 70-80-х рр.

    2. Які зміни у політичній системі Японії сталися після них?

    3. Відмінності політичної правової системи Японії від країн Західної Європи.

     

     

    Тема 14. Держава та право Росії ХІХ - поч. ХХ ст.

     

    Деякі буржуазні принципи прийшли в російське право ще до реформ 60-х років. Цьому сприяла кодифікація законодавства, проведена комісією Михайла Сперанського в першій половині XIX ст. Щоправда, на відміну від інших європейських держав, російська правляча верхівка, бюрократія негативно ставилися до видання чітких галузевих кодексів, вбачаючи у цьому наступ на непорушну сферу влади. Все ж на основі дореформених кодифікацій були видані друге і третє Повне зібрання законів. У галузі кримінального права більша частина норм "Уложення про покарання кримінальні і виправні" 1845р. зберегла дію.

    Як джерело права зберіг свою дію, звичайно, з певними обмеженнями, правовий звичай. Він застосовувався в національних окраїнах, особливо в регіонах мусульманського права. Звичай застосовувався волосними судами в селянських майнових спорах і при розгляді дрібних проступків. У торговельно-промисловій сфері до звичаю зверталися за відсутності закону.

    У сімейних відносинах та у судочинстві щодо осіб духовного звання зберігся вплив канонічного права.

    Починаючи з 1863 р. стало видаватися періодичне Зібрання узаконень і розпоряджень уряду! яким до певної міри заповнювали прогалини у праві. Це видання виходило у світ під патронатом Сенату як найвищої судової та апеляційної інстанції держави. У віданні Сенату знаходилося тлумачення права, за допомогою якого застарілі положення пристосовувалися до потреб буржуазного розвитку суспільства. Окремі постанови Сенату отримували "височайше затвердження", тобто підписувалися імператором і набували сили закону.

    Цивільне право. Поступово утверджувалися буржуазні принципи цивільно-правових відносин. Усі піддані Російської імперії ставали суб'єктами правовідносин незалежно від статі, віросповідання чи національності. Водночас закон не проголошував загальної рівності, продовжувала зберігатися станова нерівноправність суб'єктів (наприклад, у деяких випадках обмежувалися права жінок, селян, духовенства, "інородців" тощо).

    Особа вважалася правоздатною з часу народження. Повна дієздатність наставала з досягненням 21-річного віку. Вона могла бути обмеженою за рішенням суду.

    Прогресивною стороною цивільного права є визначення ним поняття цивільної особи. Спочатку воно застосовувалося до держави, навчальних закладів, монастирів. Згодом перше місце посіли купецькі та промислові корпорації і спілки, акціонерні товариства. Юридичні особи вступали в договірні відносини, володіли власністю, їхня правоздатність визначалася законом відповідно до мети діяльності.

    Кримінальне право. В основі тлумачення злочину знаходилася формальна ознака. Під злочином розумілася дія або бездіяльність, покарання за які передбачувалися законом. У цьому виявилися важливі кримінально-правові принципи: немає злочину без закону, не існує покарання поза законом. Проголошення цих принципів мало своїм наслідком регламентацію законних підстав притягнення до кримінальної відповідальності.

    Буржуазна юриспруденція виробила поняття складу злочину як сукупності необхідних елементів при доказуванні вини: суб'єкт злочину, його об'єкт, протизаконна дія та наявність вини. Але однозначного трактування елементів складу злочину в теорії права не існувало. Об'єкт посягання нерідко не відмежовувався від предмета, поняття вини поглиналося осудністю особи, а причинний зв'язок протиправного діяння і його наслідки трактувалися по-різному.

    Суб'єктом злочину була осудна особа, котра досягла певного віку. Пережитком минулих часів було притягнення до кримінальної відповідальності дітей із 7-річного віку. Щоправда, вік злочинця мав вплив на характер призначуваного судом покарання (наприклад, до осіб, що були молодшими 21 року, смертна кара не застосовувалася).

    Обов'язковою ознакою злочину була винуватість суб'єкта, під якою розумівся такий стан, за якого особа усвідомлювала чи мала можливість усвідомити характер і наслідки своїх дій. Закон регламентував форми наміру (прямий, непрямий), різні форми необережності. Мав місце і принцип презумпції невинуватості, але за поліцейські порушення і фіскальні (фінансові) проступки до відповідальності притягували і за відсутності вини.

    У розумінні об'єкта злочину чіткого тлумачення не існувало. Як правило, ним були суб'єктивні права особи, правові блага (речі, власність, інтереси, що охоронялися законом). Теоретичне визначення об'єкта не давалося, а закріплювалися лише окремі конкретні випадки зазіхань на нього.

    У цілому в пореформеному праві були детально представлені всі види зазіхань на особу, власність, регламентувалися посадові злочини, злочини проти порядку управління, сімейно-моральні злочини тощо. Особливо виділялися злочини проти релігії та церкви. Найнебезпечнішими вважалися політичні злочини - бунт, повстання, державна зрада та ін. До них належали зазіхання на імператора та членів його родини. Відповідальність за такі злочини наставала навіть при незакінченому діянні.

    Метою покарання було намагання шляхом кримінальної репресії виключити небажані для держави діяння. Саме в цей час у Росії достатнє поширення отримує ідея виправлення і перевиховання злочинців. Через те існувало багато видів і форм позбавлення волі. До кінця століття зберігався поділ покарань на основні (смертна кара, каторга, тюремне ув'язнення та ін.) і додаткові (позбавлення титулів, звань, поліцейський нагляд тощо). На початку XX ст. з'являється умовне і умовно-дострокове звільнення, стали практикуватися полегшені форми покарань, застосовувалися амністії.

    Щодо смертної кари, то перед урядом стояло завдання двоякого характеру:

    -         з одного боку, зберегти карально-репресивний характер політики держави, її залякувальну спрямованість;

    -         з іншого - не відмовлятися від ліберально-буржуазних кримінально-правових доктрин. Вихід було знайдено в тому, що за існуючого обмеження застосування смертної кари згідно з чинними нормами кримінального права вона застосовувалася за особливим законодавством у місцевостях, оголошених на воєнному становищі.

    Відповідно до загального законодавства смертна кара призначалася за злочини державні і карантинні (опір карантинним властям, підпал карантинних споруд тощо. Такий суворий захід був зумовлений боротьбою з поширенням епідемій). Відповідно до чинного військового законодавства смертю каралися мародерство, пограбування, дезертирство та ін.

    У 1863 р. у зв'язку з польським повстанням генерал-губернаторам було надане право запроваджувати у губерніях воєнний стан. За таких умов найважливіші справи переходили до відання військового суду, що полегшувало винесення смертних вироків. Посилилися репресії і після загострення ситуації в державі у 1879-1881 pp., коли стали запроваджуватися посади тимчасових генерал-губернаторів і тим самим поширювалося застосування надзвичайних законів.

    Тюремне ув'язнення як вид покарання одержало у XIX ст. в Європі та Америці домінуюче становище. Воно переслідувало дві мети:

    -         забезпечення безпеки держави та її громадян шляхом ізоляції злочинців;

    -         здійснення заходів щодо "перевиховання" правопорушників шляхом запровадження у місцях ув'язнення примусових робіт. Режим утримання злочинців у місцях позбавлення волі був різний. До ув'язнених могли застосовуватися спеціальні види покарань: побиття різками (до 50 ударів), триденне переведення на хліб та воду, ізоляція у темному карцері (до 1 місяця). Закон передбачав й інші види позбавлення волі: ув'язнення у фортеці, виправному будинку, арешт тощо.

    Покарання каторгою бере свій початок з часів класичного абсолютизму. До каторжних робіт засуджували довічно або на певний термін (до 20 років). Такий вид покарання застосовувався за державні і тяжкі кримінальні злочини. Каторгу відбували на рудниках Сибіру та Далекого сходу. Жінки на каторзі у рудниках не працювали. Закон визначав терміни, відповідно до яких каторжники "доброї поведінки" переводилися на полегшені роботи і вільніший режим. З часом вони могли вступати до шлюбу, споруджувати житло, набувати власність.

    Ті, хто відбув каторгу чи був звільнений від неї достроково, переводилися у стан засланців-поселенців. Заслання як вид покарання було примусовим поселенням у віддалених районах, переважно у Сибіру. Такі особи отримували певні пільги щодо придбання майна за місцем заслання.

    Лютнева буржуазно-демократична революція в Росії. Формування буржуазної держави і права. Буржуазно-демократична революція в Росії розпочалася 23 лютого (8 березня за н. ст.) 1917 р. у Петрограді і завершилася 27 лютого цього самого року. Імператор Микола II зрікся престолу на користь свого брата Михаїла, але і той відмовився прийняти корону. Це поклало край російському самодержавству, феодальній державі і праву.

    В організації верховної влади в державі ще в ході революції виявилися дві політичні лінії. Перша - лінія ультра-радикальних сил, насамперед більшовиків, яка полягала у створенні єдиного революційного органу - Тимчасового революційного уряду, який би здійснював економічні та соціальні перетворення у більшовицькому дусі. Це, фактично, була замаскована форма узурпації влади більшовиками та їхніми соціалістичними союзниками легітимним шляхом.

    Друга - лінія більшості помірно демократичних сил, яка полягала в утворенні коаліційного Тимчасового уряду, котрий зосередив би в своїх руках законодавчу та виконавчу владу до скликання Всеросійських Установчих зборів. На початку революції на роль урядової влади претендував Тимчасовий комітет Державної Думи, який три дні виконував урядові функції. Однак під тиском Петроградської ради він змушений був піти на створення Тимчасового уряду, який був сформований у ніч з 1 на 2 березня 1917р. на чолі з князем Львовим. Формально Тимчасовий уряд ні перед ким не звітував і не був відповідальним, але фактично йому доводилося працювати під контролем Тимчасового комітету Державної Думи і Петроградської Ради.

    Таким чином, на початок березня 1917 р. в Росії на руїнах абсолютистської самодержавної монархії було створене двовладдя. Одну владу представляв Тимчасовий уряд - виразник інтересів буржуазії; другу - Петроградська рада, котра представляла інтереси дрібнобуржуазних революційне-демократичних сил. Тимчасовий уряд продовжував політику самодержавства у Першій світовій війні, заявивши про свою прихильність до всіх укладених до нього міждержавних договорів ("війна до переможного кінця"). Після завершення війни передбачалося скликання Всеросійських Установчих зборів, які повинні сформувати новий (постійний) уряд і визначити долю Росії.

    Лютнева буржуазно-демократична революція проголосила права і свободи громадян, зокрема і свободу політичної діяльності. Усі партії вийшли з підпілля.

    Залишившись осторонь від влади, більшовики вирішили "від імені революційного народу" створити ще один орган влади, який був би наділений повноваженнями здійснювати контроль над Тимчасовим урядом і перед яким цей уряд був би відповідальним. Таким органом, за планами більшовиків, повинна була стати Всеросійська нарада Рад. У такий спосіб більшовики прагнули усунути Тимчасовий уряд від влади, зосередивши її у Всеросійській нараді Рад, тобто в своїх руках. Але на той час ця "рокировка" влади була утопією.

    Тоді більшовики йдуть на наступний крок. У квітні 1917р. вони висунули лозунги "Ніякої підтримки Тимчасовому урядові". "Перетворимо війну імперіалістичну у громадянську". За логікою більшовиків, Тимчасовий уряд не здатний дати "ні миру, ні землі", а тому його треба усунути від влади, яку передати радам. Ради, звичайно, повинні контролюватися більшовиками. У червні 1917 р. з їхньої ініціативи скликається Всеросійський з'їзд Рад, на якому більшовики запропонували надати З'їзду повноваження найвищого органу влади та утворити з числа його депутатів свій уряд. Іншими словами, знову йшлося про відсторонення від влади законного Тимчасового уряду. Більшість депутатського корпусу блокувала вимоги більшовиків.

    Перед загрозою спроб усунення від влади буржуазного Тимчасового уряду керівництво партії кадетів (її представники переважали у складі уряду) приймає рішення про надання Тимчасовому уряду повноважень законодавчого і виконавчого органу. Крім того, за відсутності самодержця він став виконувати функції глави держави. Це посилювало роль Тимчасового уряду як державного органу. Але за умов двовладдя до початку липня 1917 р. Тимчасовий уряд продовжував працювати фактично під контролем Тимчасового комітету Державної Думи і Петроградської Ради.

    Формування буржуазної держави в Росії в період після Лютневої буржуазно-демократичної революції проходило шляхом:

    -         пристосування царського державного апарату до нових умов;

    -         створення нових органів влади;

    -         ліквідації адміністративно-каральних органів царського режиму.

    Найважливіше місце в системі органів державної влади посідав Тимчасовий уряд. Як відомо, буржуазні революції на Заході спричинювали демократизацію найвищих ланок влади - створення парламентів і відповідальних перед ними урядів. Низовий же апарат поступово реорганізовувався і пристосовувався до нових умов.

    В Росії все відбувалось по-іншому: старі органи влади були ліквідовані, а ті, що виникали в ході революції, виявилися нездатними управляти державою і тримати під контролем ситуацію в країні. Як наслідок - часті урядові кризи, гарячкові спроби управляти з допомогою "батога і пряника".

    Продовжував функціонувати Урядовий сенат - найвищий судовий орган держави; міністерства, а також утворені в ході війни Особливі наради: з питань палива, оборони, перевезень, продовольства та біженців. Новими органами влади та управління стали, насамперед, нові міністерства: праці, продовольства, пошти і телеграфу, віросповідань тощо.

    Апаратом державного регулювання економіки стали органи, що діяли разом з буржуазними громадськими організаціями або апаратом монополій. Це - Головний економічний комітет та Економічна рада, призначені вирішувати економічні питання. З метою вирішень аграрних проблем були створені Головний, губернські, повітові та волосні земельні комітети. Була створена Особлива нарада з підготовки положення про вибори до Установчих зборів. Для підготовки законопроектів і складання висновків з юридичних питань при уряді була створена Юридична нарада, до складу якої увійшли найвпливовіші і відомі юристи держави. Не будучи виконавчим чи розпорядчим органом, Нарада відігравала першорядну роль у законотворчості, впроваджувала ідеї і принципи буржуазної законності, ліквідовувала суперечності між нормативними актами, забезпечувала їх політичну та юридичну цілісність.

    Перед загрозою втрати влади з ініціативи О. Керенського Тимчасовий уряд у серпні 1917р. прийняв рішення про скликання у Москві, котра була дещо спокійнішою, ніж столиця, Державної наради, у якій взяли участь понад 2 тис. представників від різних громадських і політичних організацій. Вона повинна була стати еквівалентом Установчих зборів чи парламенту. Основним її завданням було створення "сильної влади", яка б користувалася підтримкою усього населення. Це була політична альтернатива намаганню більшовиків передати владу до рук Рад робітничих і солдатських депутатів. З поставленими завданнями Державна нарада не справилася, але підготувала ґрунт для корніловського заколоту, який був придушений.

    Тоді за справу зміцнення державного ладу Росії і створення парламенту взялися меншовики та есери. В останні дні серпня 1917р. вони запропонували скликати Демократичну нараду, яка була б демонстрацією єдності народу та уряду і уособлювала сильну владу. З іншого боку, ініціюючи її скликання, вони намагалися перешкодити більшовикам захопити владу через раду. Наприкінці своєї роботи, 22 вересня 1917 p., Демократична нарада затвердила Всеросійську демократичну раду (предпарламент), перед якою ніс відповідальність Тимчасовий уряд. 7 жовтня того самого року предпарламент під назвою Тимчасова рада республіки розпочав роботу. Замість того, щоб контролювати Тимчасовий уряд, предпарламент став дорадчим органом при ньому. Він повинен був виконувати свої функції до скликання Всеросійських Установчих зборів. Це, фактично, була спроба відновити в державі двовладдя.

    Таким чином, за весь період перебування при владі буржуазія не зуміла завершити будівництво своєї держави: не було створено парламенту; був відсутній розподіл влади, а Тимчасовий уряд, зосередивши фактично всю повноту влади, виявився нездатним її утримати; не було сильного механізму виконавчої влади як у центрі, так і на місцях.

    Буржуазія була зацікавлена у деякій реконструкції державного апарату і тому боялася, що такі кроки послаблять державний механізм, що це можуть використати ультра революційні сили для утвердження своєї диктатури. Тому буржуазія всіляко намагалася зберегти успадковані від царизму систему, структуру та кадри державного апарату. Головну причину своєрідності буржуазного державного будівництва в Росії в 1917 р. необхідно шукати у постійному підштовхуванні буржуазного уряду до більш-менш радикальних змін із боку революційного народу, в середовищі якого зростав авторитет і вплив більшовиків.

    Період між Лютневою революцією і жовтневим більшовицьким переворотом в історії Росії прийнято поділяти на два етапи:

    -         двовладдя (березень-липень);

    -         доба буржуазної диктатури (липень-жовтень).

    В умовах двовладдя політичний режим характеризувався переплетенням двох диктатур - буржуазної демократії, яку уособлював Тимчасовий уряд і його органи на місцях; і революційно-демократичну, представлену Радами всіх рівнів і різними дрібнобуржуазними комітетами, комісіями тощо.

    За формою правління Росія формально залишалася "монархією без монарха". У державному устрої відбувався процес пристосування старого державного апарату до нових умов, реконструкції абсолютистського політичного режиму, демократизації і децентралізації управління країною. В період буржуазної диктатури в політичному режимі з'явилися елементи бонапартизму і посилення особистої влади глави Тимчасового уряду О. Ф. Корейського. Змінилася і форма правління. Незважаючи на нелегітимність цього кроку, Росія таки була 1 вересня 1917р. офіційно проголошена республікою. У зв'язку з появою на її окраїнах, в національних районах власних урядів, які не визнавали цент-ральне керівництво, намаганням національно-патріотичних сил домогтися створення власної державності (як це яскраво спостерігалося на прикладі України) унітарна імперія стала швидко розпадатися.

     

    Питання для самоконтролю

    1.  Назвіть джерела права Росії другої половини XIX ст.

    2.  Охарактеризуйте цивільне та кримінальне право Росії.

    3.  Яку мету переслідувало покарання за кримінальним правом Росії?

    4. Чому скликання Державної наради у серпні 1917 р. вважають альтернативою насильницькому захопленню влади?

    5. Дайте характеристику предпарламенту в Росії.

     

    Питання для самостійного вивчення

    1. Дайте характеристику суспільного устрою Росії початку XX ст.

    2. Мета, зміст та наслідки столипінської аграрної реформи.

    3. Державна Дума в Росії: формування, склад, компетенція.

    4. Які парламентські інститути з'явилися у державному устрої Росії на початку XX ст.?

    5. Що таке "законодавчий тріумвірат" ?

    6. Що таке двовладдя в РосіЇ?

     

     

     

    Тема 15. Держава та право США в новітній період. "Новий курс" Рузвельта

     

    Найвищим законодавчим органом США є Конгрес, який складається з двох палат - Палати представників та Сенату. Палата представників, до складу якої входять 435 конгресменів, обирається шляхом прямих виборів за мажоритарною системою  відносної більшості виборців. При цьому депутати, що представляють інтереси населення всієї країни, обираються на два роки. Сенат - палата, яка відстоює інтереси окремих штатів, обирається за тією ж системою на 6 років з ротацією однієї третини складу кожні два роки. Загальна кількість сенаторів - 100 осіб.

    Головує в Палаті представників спікер, який обирається з її представників; у Сенаті обов'язки головуючого виконує віце-президент США. Спікер є представником партії, яка має більшість у парламенті.

    Конгрес збирається  на чергову сесію один раз на рік. Президент США має право на скликання надзвичайної сесії. Конгрес сам визначає терміни перерв під час роботи та закінчення сесії. Палати, згідно з регламентом, проводять свої засідання окремо, однак головна діяльність Конгресу зосереджується не під час пленарних засідань палат, а в різноманітних  комітетах, які створюються обома палатами. Так, саме у комітетах відбувається переважна частина законодавчої роботи, однак для вивчення певних питань створюються  спеціальні комітети.

    Компетенцію Конгресу чітко визначено у Конституції. Конгрес має право встановлювати різноманітні мита, відрахування, податки, піклуватися про загальнодержавну обороноздатність та економічну стабільність країни. Крім цього, кожна палата має окремі повноваження. Так, Палата представників має право на ініціювання питання про імпічмент, а Сенат - право вирішення питання щодо  винності в процедурі імпічменту. Імпічменту може бути підданий Президент та інші особи, які займають найвищі  державні посади. Окрім того, на своїх засіданнях Сенат затверджує кандидатури вищих урядовців та схвалює міжнародні угоди, укладені Президентом. Однак, в основній діяльності - законодавчій - обидві палати мають однакові права.

    Взагалі, законодавча діяльність відбувається в три етапи:

    -         на першій стадії (перше читання) законопроект вноситься на розгляд до палати, та визначається комітет, до якого буде спрямований цей законопроект. Саме у комітеті вирішується подальша доля законопроекту - його може бути відхилено або докорінно змінено; потім він виноситься на друге читання;

    -         друге читання - це обговорення законопроекту в палатах, під час якого депутати вносять зміни та доповнення до законопроекту;

    -         третє читання - голосування стосовно законопроекту;

    -         у разі відхилення законопроекту однією з палат створюється узгоджувальний комітет з представників обох палат. Цей комітет повинен напрацьовувати прийнятний для всіх зацікавлених сторін варіант законопроекту, прийти до згоди щодо змісту документу. Після схвалення документу парламентом він надсилається до Президента на затвердження;

    Виконавчої влади у вигляді  ради або кабінету міністрів в традиційному розумінні в США не існує: міністри, окрім керівництва своїми відомствами, виконують роль радників Президента, не створюючи при цьому уряду. Посади прем'єр-міністра в США теж немає. Цю роль виконує безпосередньо Президент. Під його керівництвом, окрім міністрів, працюють різні відомства (наприклад, Рада національної безпеки). Питання вирішуються не голосуванням - рішення приймає Президент. Президент особисто призначає багатьох посадовців федерального рівня. Віце-президент будь-яких суттєвих повноважень не має. Він заступає Президента, головує в Сенаті.

    За формою правління США є президентською республікою. Президент США обирається  терміном на чотири роки шляхом опосередкованих виборів: виборці обирають виборщиків, а вони, у свою чергу, - Президента. Згідно з Конституцією, обраним вважається той кандидат, який отримав абсолютну більшість голосів виборщиків. Якщо жоден кандидат не набрав необхідної більшості, Палата представників обирає Президента з трьох кандидатів, що отримали найбільшу кількість голосів. Ніхто не може бути Президентом  більше двох термінів (не обов'язково поспіль). Проте Ф.Д.Рузвельт, як виняток, обирався Президентом США чотири рази.

    Президент має повноваження голови уряду та держави, його компетенція досить велика. Він бере безпосередню участь у законодавчому процесі. Усі прийняті білі (закони) надсилаються йому на затвердження. Протягом 10 днів він повинен підписати біль або повернути його до Конгресу зі своїми зауваженнями. Конгрес може подолати вето Президента, удруге ухваливши біль у кожній палаті більшістю у 2/3 голосів. Використовуючи своє право надавати Конгресу інформацію різного характеру (наприклад, про стан справ у федерації, про економіку тощо), Президент формулює у своїх посланнях конкретні пропозиції та законопроекти. У такий спосіб він здійснює свою законодавчу ініціативу. Багато підзаконних актів Президент видає самостійно, при цьому частина з них за своїм значенням прирівнюється до законів, виданих Конгресом.

    Президент здійснює призначення на найвищі державні посади, узгоджуючи кандидатури  з Сенатом.

    Досить великі повноваження Президента в галузі зовнішньої політики. Він призначає та відзиває послів, інших повноважних представників та консулів, має право укладати міжнародні угоди, які мають бути ухвалені Сенатом.

    Президент не підзвітний жодному державному органу, однак може втратити посаду, якщо у порядку імпічменту буде визнаний винним у зраді  або іншому тяжкому злочині.

    Президент є також головою уряду - Кабінету. Посади прем'єр-міністра в США не існує. Кабінет складається з міністрів, які призначаються Президентом за згодою з Сенатом. Кабінет цілком підлеглий Президентові та формується з тих посадових осіб, яких обирає сам Президент. Кабінет цілком підпорядкований Президентові та виконує роль дорадчого органу. Компетенцію Кабінету окреслити неможливо,  оскільки в Конституції про це не згадується. На засіданнях Кабінету, які проводяться під головуванням Президента, вирішуються найважливіші питання державного життя. При цьому  думка Президента є найбільш вагомою.

    Значну роль у керівництві країною відіграють поряд з міністерствами центральні відомства: Рада національної безпеки, Відомство з управління та бюджету, Рада з економічної політики тощо. Ці відомства, становлячи собою виконавчий апарат при Президентові, дають йому різноманітні рекомендації та довідки з питань, що належать до їхньої компетенції. Члени Кабінету не підзвітні Конгресу.

    Судова система в США функціонує  паралельно у вигляді єдиної федеральної системи судів та самостійних судових систем кожного з 50 штатів, округа Колумбія та чотирьох федеральних територій.

    До компетенції федеральних судів належить розгляд кримінальних справ про злочини, визначені федеральним законодавством, та цивільних справ відносно позовів до федеральної влади, а також щодо спірних питань, які виникають у зв'язку із застосуванням федеральних законів. До федеральної системи судів входять: Верховний суд США, апеляційні, окружні та спеціальні суди.

    Усю систему федеральних судів очолює Верховний суд США - єдина судова установа, про яку згадується в Конституції США (розд.І, ст.3). До його складу входять дев'ять членів включно з головою, яких призначає Президент за згодою Сенату. Верховний суд є першою інстанцією у справах, де однією із сторін виступають дипломати іноземних держав або штат, але переважно він виступає як апеляційна інстанція з елементами касації (як окремий, інститут касації  судовій системі США невідомий). Також з 1893 року Верховний суд здійснює конституційний контроль і виступає як остання та вирішальна інстанція з цього питання. Кворум для прийняття рішення - 2/3 складу Верховного суду (6 чоловік). Основна функція найвищої судової установи - розгляд скарг на рішення судів нижчого рівня: судів штатів, якщо вони стосуються федеральних питань. Верховний суд США може давати роз'яснення або тлумачення стосовно кримінальних та цивільних справ; при цьому  кожен суддя має право висловити власну думку, яка оприлюднюється разом із загальним рішенням.

    Суди штатів можуть розглядати справи як за законами штатів, так і за федеральним законодавством. Судові системи штатів досить різноманітні. Є загальні суди, мирові судді, поліцейські суди (з кримінальних справ), багато різних спеціальних судів та суддів: у справах неповнолітніх, сиріт, спадкування, безпеки дорожнього руху, а в приморських штатах діють ще й  морські суди. Варто зауважити, що в штатах є три ланки, яких немає на федеральному рівні: мирові суди, які інколи називають поліцейськими судами; суди загальної юрисдикції (суди графств та округів), які водночас є апеляційними судами штатів; верховні суди  штатів. Інколи діє лише дві ланки, як, наприклад, у штаті Айдахо, де немає середньої ланки. Зараз у США 95 окружних судів, до складу яких входять від 2 до 27 суддів.

     

    Питання для самоконтролю

    1. Охарактеризуйте основні риси і структуру Конституції США.

    2. Охарактеризуйте структуру і порядок формування конгресу США.

    3. Охарактеризуйте порядок обрання президента і віце-президента США.

    4. Охарактеризуйте повноваження виконавчої влади в США.

    5. У чому полягає сутність конституційного принципу поділу влади стосовно до США? Дайте характеристику системи стримування і противаг між різними галузями державної влади в цій країні.

     

    Питання для самостійного вивчення

    1. Аналіз організації роботи парламенту США.

    2. Особливості конституційного контролю в США.

    3. Сутність поняття "американський федералізм".

    4. Характеристика системи місцевого самоврядування і управління в США.

     

     

    Тема 16. Держава та право Великобританії в новітній період

    Главою держави у Великобританії є король або королева. Формально королеві належать великі повноваження. Основними з них є:

    Призначення Прем'єр-міністра та членів уряду, суддів, офіцерів армії, дипломатів, найвищих церковних службовців, нагородження орденами, надання дворянських титулів, скликання та розпуск Парламенту, право вето на законопроект, прийнятий Парламентом. Королева за звичаєм відкриває першу сесію Парламенту, виступаючи з тронною промовою, в якій проголошує основні напрями зовнішньої та внутрішньої політики. Королева є головнокомандувачем збройних сил та представником країни в міжнародних відносинах, заключає та ратифікує угоди, оголошує війну та укладає мир, здійснює право помилування. Проте в дійсності практично всі належні їй повноваження здійснюються членами уряду - вони підписують акти, що видаються королевою і несуть за них відповідальність.

    Законодавча влада належить двопалатному парламенту. Він складається з монарха, Палати лордів та Палати общин. Королева структурно входить до Парламенту. Термін повноважень Парламенту не може перевищувати 5 років.

    Палата общин обирається шляхом загальних та прямих виборів за мажоритарною системою відносної більшості. Вона складається з 650 депутатів. Головними посадовими особами Парламенту є:

    - спікер - голова палати - обирається Палатою общин на початку нової сесії, слідкує за виконанням правил парламентської процедури та порядком проведення дискусій, вирішує: є законопроект фінансовим білем чи ні, через спікера підтримується зв'язок з монархом;

    - заступник спікера - голова комітету шляхів та коштів - обирається так само.

    - клерк палати та клерк-помічник призначаються монархом, зберігають законопроекти, зачитують порядок денний;

    - парламентський пристав призначається монархом, приводить у виконання рішення палати.

    До складу Палати лордів після реформи 1999 року, коли з неї було виключено 759 членів, входять біля 500 духовних та світських лордів. Чисельність їх постійно змінюється. Головними посадовими особами Палати лордів є:

    -  лорд-зберігач великої палати  (лорд-канцлер - голова палати) може брати участь у голосуванні, обговореннях, але немає особливих повноважень щодо підтримання порядку. У лорд-канцлера є заступник.

    - клерк парламентів (секретар Палати лордів) призначається  монархом, є казначеєм, зачитує звернення монарха.

    - клерк-помічник призначається лорд-канцлером, веде протокол, зачитує порядок денний.

    В обох палатах створюються комітети, які займаються різними питаннями. Комітет усієї Палати (Палата перетворена у комітет) займається питаннями, пов'язаними з фінансами або постатейним обговоренням окремого закону. Спеціальні комітети створюються самою палатою. До їх складу входить 15 членів, кворум складає 5 інколи 3 члени. Палата общин створює 14 комітетів, більшість з яких контролює видатки, зовнішню та внутрішню політику, дії адміністрації. У Парламенті є також і об'єднані комітети, які створюються за згодою обох плат для розслідування або вирішення конкретного питання. Комітети надсилають звіти про свою діяльність до палати.

    Основною формою роботи Парламенту є сесія. Парламент скликається  та розпускається шляхом створення королівської прокламації. Після проголошення тронної промови члени Парламенту складають присягу на вірність короні. Сесії скликаються щорічно (жовтень-серпень), на протязі сесії є три перерви (Різдво, Великдень, Трійця). Засідання обох палат відкриті, а з 1989 року у Палаті общин встановлені телекамери. Деякі засідання можуть бути закритими. Засідання проходять  5 днів на тиждень. У Палаті общин засідання починаються у 14:30, у п'ятницю з 9:00 ранку. Кворуму для засідань не встановлено, кворум для голосування - 40 осіб у Палаті общин та 30 членів у Палаті лордів.

    Для участі у дебатах необхідно внести своє ім'я до списку (проте можуть бути винятки). Повторні виступи не допускаються. Якщо питання викликають гострі розбіжності, то вони проходять повторну підготовку та обговорення. Можна обговорювати лише одну пропозицію.

    Рішення у палатах приймаються або шляхом усного голосування, або шляхом так званого "розділення". У  першому випадку результати голосування визначаються головуючим за висловлюваннями депутатів "згоден" або "незгоден". Однак, якщо депутати висловлюють сумнів у вірогідності підрахунку головуючим, то він проводить друге голосування, під час якого депутати виходять з залу засідань крізь різні двері: ті, що голосували "за", - через праві; ті, що "проти", - через ліві. За 6 хвилин головуючий наказує закрити двері та провести підрахунок. Наявність кворуму визначається так само. Якщо під час голосування у Палаті лордів питання, що стосується якогось законопроекту, "за" та "проти" нього подано рівну кількість голосів, він вважається прийнятим.

    Окрім голосування будь-який член Палати лордів може висловити свою незгоду з підсумками голосування відносно певного питання. Цей протест можна обґрунтовувати, а можна й не обґрунтовувати.

    Теоретично монарх у Великобританії вважається джерелом значної частини державної влади, він - глава держави. Йому ж теоретично належить також виконавча влада, крім того він - складова частина Парламенту. Проте він не бере участі в законодавстві, не має виконавчої влади. Країною керує уряд Його (ЇЇ) Величності, а точніше його частина - кабінет міністрів, в якому керівну роль відіграє прем'єр-міністр. Уряд значною мірою контролює і Парламент.

    Глава держави у Великобританії займає свою посаду спадково. Застосовується кастильська система спадкування: трон покійного короля з династії Віндзорів переходить до старшого сина, якщо сина немає - до старшої доньки. Монарх має право зректися престолу на користь найближчого родича.

    Конституційному праву Великобританії добре  відомий термін "уряд" та майже невідомий  термін "кабінет", але насправді саме останній на чолі з прем'єр-міністром керує країною. Уряд має досить широкий склад (найбільша кількість членів уряду згідно закону - 95 осіб), зазвичай це 75 - 80 міністрів, державних міністрів, міністрів без портфелю, носіїв традиційних посад (лорд-зберігач печатки тощо), молодших міністрів, секретарів. Ранг міністрів мають генеральний прокурор (генеральний аторпей), який представляє уряд у суді. Титул державного секретаря використовується для керівників провідних міністерств: закордонних справ, внутрішніх справ та інших.

    Уряд у повному складі ніколи не збирається на засідання і не приймає рішень. З його складу виділяється більш вузьке коло провідних міністрів (18 - 23 особи), що й утворюють кабінет, до якого належать державні секретарі внутрішніх справ та оборони, лорд-канцлер, канцлер казначейства та інші. Саме кабінет скликається на засідання та приймає рішення. Зазвичай його  засідання проводяться в особистій резиденції прем'єр-міністра, на Даунінг-стріт, 10, в Лондоні. Частіше на ці засідання у домі прем'єра збирається "внутрішній кабінет" - кілька міністрів, що користуються найбільшою довірою прем'єр-міністра. "Внутрішній кабінет" ухвалює рішення від імені кабінету.

    Діяльність кабінету є закритою. Закон забороняє знайомитися з його протоколами протягом 30 років. Рішення на засіданнях кабінету приймаються без голосування. Головну роль у керуванні країною відіграє прем'єр-міністр. Він формує уряд, подає на підпис (інколи на усне схвалення) правові акти та сам контрасигнує їх, у будь-який час може запропонувати монарху розпустити нижню палату Парламенту (що монарх завжди робить) та інше.

    При прем'єр-міністрі та міністрах існує багато допоміжних органів - комітети, комісії, секретаріати, служби. Особливе значення мають парламентські служби, які слідкують за дебатами у Парламенті, готують йому відповіді на запити депутатів, виступи у Парламенті.

    Задля виконання законів Парламенту, як вважається, уряд приймає нормативні акти, але ці акти приймаються не від імені  окремих міністрів. Крім того, Парламент може делегувати уряду право приймати акти, що мають чинність законів (делеговане законодавство), які теж оформлюються як акти міністрів.

    За цими актами встановлено парламентський контроль, а рішення кабінету  оформлюються актами Таємної Ради.

    У Великобританії міністерства мають окремі відділення на місцях (делегатури), з якими органи самоврядування узгоджують призначення деяких муніципальних чиновників (наприклад, у царині  пожежної охорони, муніципальної міліції тощо).

    Судова система Великобританії, незважаючи на численні спроби реформування, залишається досить складною та децентралізованою.

    Нижча судова інстанція у цивільних справах - помічники суддів у графствах. Вони розглядають справи з невеликою сумою позову. Відносно незначних кримінальних справ таку роль виконують магістрати - громадяни, що не є професійними суддями. Вони виконують функції мирових суддів (їх приблизно 20 тис. осіб). Винагороди вони за свою діяльність не отримують. Магістрати розглядають справи одноосібно, якщо вони мають юридичну освіту, а якщо не мають - колегіально (2 - 3 судді).

    Цивільні справи з сумою позову до 1000 євро розглядаються колегіальними судами графств. Кримінальні справи, непідсудні магістратам, розглядаються Судом Корони, створеним у 1971 р. Він може діяти в різних формах: справу може розглядати окружний суддя, суддя Високого суду, адвокат, що має спеціальну освіту та повноваження (баристер або солісітор), виконувач обов'язків судді.

    Якщо звинувачений не визнає звинувачення, справа розглядається за участі присяжних засідателів (10 або 12 осіб). Більш складні цивільні та кримінальні справи може розглядати у першій інстанції колегія Високого суду. Цей суд має три відділення: королівську лаву на чолі з лордом - головним суддею; канцлерський суд (суд справедливості), головою якого є віце-канцлер; та відділення у сімейних справах на чолі з суддею - головою. Кожне з цих відділень може розглядати як цивільні, так і кримінальні справи, що відповідають його профілю.

    Наступною судовою інстанцією є Апеляційний суд, у складі якого 18 суддів (по три у кожній з 6 колегій). Колегії розглядають апеляції на рішення відділень Високого суду.

    Усі три судові органи - Суд корони, Високий суд та Апеляційний суд - узагальнено називають високими судами, інколи вищими судами, а всі разом вони мають назву Верховного суду. Вони мають право створювати судові прецеденти.

    Рішення Апеляційного суду, а в окремих випадках - Високого суду можуть бути оскаржені у вищій судовій інстанції з цивільних справ - Апеляційному (судовому) комітеті Палати лордів, що складається з призначених судових лордів та судових лордів за посадою (лорд-канцлер та всі колишні лорди-канцлери). Ці ж судді створюють під час розгляду деяких справ Судовий комітет Таємної ради, рішення якого оформлюються як "наказ у Раді".

    У Шотландії діє своя система судів, побудована з урахуванням старофранцузького права, вплив якого спостерігається і на праві Шотландії.

    У Великобританії є військові суди, церковні суди (для осіб духовного звання), промислові трибунали, адміністративні трибунали, які спеціалізуються відповідно до певних органів виконавчої влади, зокрема: вони розглядають питання щодо  оподаткування, охорони здоров'я тощо. Тому адміністративні трибунали, яких біля 3 тисяч і які складаються не з суддів - держслужбовців, а з громадських діячів, юристів, не є лише адміністративними в загальноприйнятному значенні цього терміну.

    Судді у Великобританії призначаються до вищих судів монархом (за рекомендацією лорда-канцлера), а до нижчих -  лордом-канцлером.

     

    Питання для самоконтролю

    1. Обґрунтуйте твердження: "За формою державного правління Великобританія с конституційною монархією".

    2. Обґрунтуйте твердження: "За формою державного устрою Великобританія с унітарною державою".

    3. Проаналізуйте процедуру формування уряду Великобританії? Яким чином у Великобританії співвідносяться поняття "уряд" і "кабінет"?

    4. Проаналізуйте, в яких формах парламент Великобританії здійснює контроль за діяльністю уряду.

     

    Питання для самостійного вивчення

     

    1. Які специфічні риси конституції Великобританії? Чому її називають конституцією змішаного типу?

    2. Охарактеризуйте особливості правового регулювання статусу особистості у Великобританії. ,

    3. Місце британських профспілок та інших громадських об'єднань у державному механізмі.

    4. Особливості правового статусу монарха Великобританії.

    5. Які основні риси англосаксонської муніципальної системи?

     

     

    Тема 17. Держава та право Франції в новітній період

     

    Французький парламент - законодавчий орган республіки. Він складається з двох палат - Національних зборів та Сенату. До Національних зборів входять 579 депутатів. 557 з них обираються  від метрополій та 22 - від заморських територій та департаментів. Національні збори обираються шляхом загальних, рівних, таємних, прямих виборів у двох турах, за мажоритарною системою голосування терміном на 5 років. До складу Сенату входить 321 сенатор, що обираються шляхом багаторівневих виборів терміном на 9 років з ротацією однієї третини складу Сенату кожні три роки. Кожна палата має Бюро - колегіальний орган, до складу якого входять: голова палати, віце-голови, голови постійних комісій, генеральний доповідач з фінансових питань та голови політичних груп.

    У кожній палаті є постійні комісії, кількість яких визначається регламентом. Серед них є постійні та спеціальні комісії, а також комісії з розслідувань.

    Парламент збирається на робочі сесії раз на рік. Звичайні сесії не потребують якогось спеціального акту скликання. Позачергові сесії збираються на вимогу прем'єр-міністра або більшості членів Національних зборів. Якщо позачергова сесія скликається на вимогу Національних зборів, то видається особливий декрет про закриття чергової сесії та відкриття позачергової.

    Основною формою парламентської діяльності є пленарні засідання палат. Засідання як Національних зборів, так і Сенату відбуваються публічно. У спеціальному журналі публікується повний звіт про парламентські дебати. На вимогу прем'єр-міністра або 10% членів палати може бути проведено закрите засідання.

    Регламент передбачає заходи для забезпечення дисципліни, які здійснюються головою палати або головою зборів. Для депутатів регламент передбачає наступні санкції: заклик до порядку, заклик до порядку з записом у протоколі (депутат на протязі місяця лишається без заробітної плати), зауваження та зауваження з тижневим виключенням (заборона на 15 днів брати участь у засіданнях палати та невиплата двомісячної заробітної плати). Дисциплінарні заходи застосовують до парламентарів, коли вони регулярно порушують порядок. Голова палати також має право викликати до парламенту військові частини.

    Урядові законопроекти, законодавчі пропозиції, внесені Сенатом та депутатами, реєструються в канцелярії голови Національних зборів. Голова передає їх до відповідної спеціальної комісії; якщо такої немає, то до компетентної постійної комісії. Якщо виникає суперечка, наприклад, між двома комісіями, то Національні збори вирішують, кому в наказному порядку віддати законопроект. За кожним законопроектом призначається доповідач. Доповіді друкуються з метою поширення серед депутатів та можуть бути розповсюджені  у разі потреби серед населення. До кожного законопроекту може додаватися особлива рекомендаційна резолюція. Після висновку комісії законопроекти включаються до порядку денного засідання палат. Обговорення починається  із заслуховування думок у наступному порядку: представники уряду; доповідач від комісії. Насамперед, розглядається питання про відповідність даного акту Конституції, потім слово надається ораторам, які повинні записатися для участі в загальній дискусії. Уряд та депутати під час дискусії будь-якої миті можуть вказати на неможливість прийняття законопроекту через фінансові причини. Після закінчення загальної дискусії проводиться голосування щодо необхідності повернення даного акту на доопрацювання до комісії. Далі проводиться послідовне постатейне голосування (по 5 хвилин на одну статтю) та обговорення законопроекту. Поправки можуть вносити як уряд, комісія, так і депутати. Контрпроекти повинні подаватись у вигляді поправок. До початку голосування Національні збори можуть ухвалити рішення про повторне розповсюдження тексту. Цей текст спрямовується до комісії, яка знову повинна подати доповідь.

    Регламент може передбачати і спрощену процедуру прийняття законопроекту. На вимогу уряду чи комісії законопроект може бути поставлений на голосування відразу, без обговорення або з обмеженням дебатів (можуть виступати тільки представники уряду, голова, доповідач та автори поправок, інколи - керівники фракцій). Аналогічна процедура обговорення та прийняття законопроектів діє й у сенаті.

    Голосування стосовно міжнародних угод, які не суперечать Конституції, проводиться за процедурою, аналогічною до процедури перегляду Конституції та внесення змін до неї. Серед контрольних повноважень парламенту контроль за діяльністю уряду займає досить невелике місце.

    Парламент не бере участі у виборах уряду і не може висловити свого ставлення, окрім як шляхом голосування винести йому вотум недовіри. При цьому питання про винесення вотуму недовіри може бути поставлене лише прем'єр-міністром.

    Національні збори мають право ухвалити резолюцію осуду, яка повинна бути підписана щонайменше 1/10 депутатів Національних зборів. Голосування може відбутися не раніше 48 годин з моменту її винесення. Резолюція осуду ухвалюється шляхом голосування за неї більшості членів Національних зборів, після чого, згідно із ст.50 Конституції, вручається президенту республіки прем'єр-міністром.

    Другим видом контролю є усні та письмові питання уряду та прем'єр-міністру. Письмові питання та відповіді на них  підлягають опублікуванню. Відповіді повинні надаватись у місячний термін. Основна функція парламенту Франції  - прийняття законів значно обмежена Конституцією 1958 р., яка визначає коло питань, щодо яких парламент має право видавати закони. Усі інші питання належать до компетенції уряду. Якщо парламент перевищує свої повноваження, уряд має право вимагати від Конституційної ради винести рішення щодо розмежування компетенції. Про звуження прав законодавчої влади свідчить також і обмеження депутатів у праві законодавчої ініціативи та пріоритет розгляду урядових законопроектів на засіданні палат. Права парламенту обмежені й у фінансовій сфері, бо Конституція визначає термін для прийняття парламентом фінансових законопроектів. У разі порушення цього терміну законопроекти можуть набути чинності спеціальним актом уряду - ордонансом.

    Особливість виконавчої влади Франції полягає в тому, що її водночас здійснюють президент республіки та уряд - Рада міністрів. Тож, Франція є прикладом дуалізму виконавчої влади. Якщо уряд проводить засідання під головуванням президента - то це засідання Ради міністрів, а якщо під головуванням прем'єр-міністра - то це засідання Ради кабінету.

    Президент республіки обирається громадянами Франції шляхом прямих виборів, які проводяться не пізніше 20 та не раніше 35 днів до закінчення повноважень чинного президента.

    Він займає чільне місце в системі органів державної влади. Президент стежить за дотриманням Конституції, є гарантом національної незалежності, територіальної цілісності, додержання міжнародних угод. Він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічної влади, а також спадкоємність держави.

    Президент має широкі повноваження, які можна розділити на дві групи: особисті, які він здійснює цілком самостійно, та ті, що потребують контасигнатури прем'єр-міністра або окремих міністрів, які відповідають за виконання даного акту президента. Самостійно президент республіки здійснює наступні повноваження:

    ·        розпускає Національні збори на свій розсуд, але перед цим  він повинен провести консультації з головами палат та прем'єр-міністром. Право розпуску обмежене лише трьома умовами: допускається лише раз на рік, не здійснюється під час надзвичайного стану, не має права розпускати парламент, голову Сенату або уряд, коли вони виконують обов'язки президента;

    ·        має право оголошувати в країні надзвичайний стан, під час якого може бути встановлено єдиновладдя президента;

    ·        парламент під час надзвичайного стану не може бути розпущений; навіть якщо він не засідає, то повинен зібратися для роботи, але не має права відміняти акти президента.

    ·        призначає прем'єр-міністра та за його поданням міністрів, вищих цивільних та військових посадових осіб. Призначення уряду президентом потребує подальшого схвалення урядової програми палатою депутатів Національних зборів;

    ·        виносить на референдум законопроекти з перелічених вище питань, пропозиція президента щодо проведення референдуму попередньо обговорюється обома палатами парламенту, але не голосується: парламент при цьому виконує лише дорадчу функцію;

    ·        звертається з посланнями до палат на їх засіданнях, ці послання не підлягають обговоренню;

    ·        головує в Раді міністрів на свій розсуд;

    ·        звертається до Конституційної ради із запитами та призначає третину його членів;

    ·        є головнокомандувачем збройних сил, головує у раді та комітетах оборони;

    ·        ратифікує міжнародні угоди;

    ·        здійснює право помилування;

    ·        нагороджує орденами та іншими відзнаками республіки;

    На відміну від повноважень, які здійснюються  президентом самостійно, повноваження, які потребують контрасигнатури прем'єр-міністра або відповідних міністрів, нечисленні:

    ·        скликання парламенту на надзвичайну сесію;

    ·        підписання декретів та ордонансів, прийнятих Радою міністрів;

    ·        призначення на цивільні і військові посади;

    ·        призначення дипломатичних представників.

    Уряд Франції - Рада міністрів складається з прем'єр-міністра та міністрів. Голова уряду призначається президентом, а за його поданням президент призначає інших членів уряду. Президент має право призначати весь склад уряду на свій розсуд, але при цьому повинен враховувати співвідношення політичних сил у парламенті, довіра якого необхідна для діяльності уряду.

    Довіра не обов'язково повинна бути отримана після формування уряду, оскільки уряд у будь-який час може порушити питання стосовно довіри йому перед парламентом, а Національні збори можуть у будь-який час винести урядові резолюцію осуду. Згідно з ст.23 Конституції, функції члена уряду не сумісні із здійсненням парламентського мандату та професійною діяльністю. Якщо міністром призначено парламентаря, його мандат тимчасово передається заступникові, який повертає мандат його первісному носію, коли той перестає бути міністром. Проте член уряду має право зберігати мандат регіонального, комунального або генерального радника, а також посаду мера.

    Досить значні повноваження у прем'єр-міністра відносно парламенту, які він здійснює особисто або у співпраці з президентом.

    Він може запропонувати президентові скликати парламент, коли він не засідає. Він має право законодавчої ініціативи, може брати участь у роботі обох палат парламенту та його комісій і повинен бути заслуханий там у будь-який час. Йому належить право скликати паритетні змішані комісії палат у разі виникнення суперечок, порушувати на Національних зборах питання про довіру уряду, відміняти та змінювати акти, навіть законодавчі, якщо вони належать до сфери регламентарної влади, звертатися до Конституційної ради  з питанням про перевірку конституційності закону або винесення рішення про розмежування законодавчої та регламентарної влади. Прем'єр-міністр має власний допоміжний апарат: комітет прем'єр-міністра, генеральні секретаріати планування та національної оборони, юридичну та технічні служби. У його розпорядженні генеральний секретаріат уряду з його численними службами. Кожен міністр також має власний кабінет, а в департаментах створюються делегатури міністерств для здійснення загальнодержавних повноважень, які очолюються департаментськими директорами.

    Судова влада у Франції складається з кількох окремих гілок правосуддя:

    1)      громадських судів, коли розгляд дрібних суперечок здійснюється непрофесійними суддями - медіаторами (посередниками), які призначаються місцевими радами - муніципалітетами;

    2)      ієрархічної системи судів загальної юрисдикції, які розглядають кримінальні та цивільні справи за участю одного або кількох професійних суддів;

    3)      різноманітних спеціальних судів (у справах неповнолітніх, військовослужбовців);

    4)      ієрархічної системи адміністративних судів.

    У системі судів загальної юрисдикції низову ланку займають суди першої інстанції. Вони поділяються:  з розгляду цивільних справ  - на трибунали великого процесу та трибунали малого процесу, а з розгляду кримінальних справ - на суди присяжних, виправні  суди та поліційні трибунали. Термін "трибунал" у назві суду вказує на певний обмежений характер порівняно з іншими судами.

    Очолює систему загальних судів у Франції Касаційний суд. Він складається з 6 палат: 5 палат - у цивільних справах та 1 - з кримінальних. Цивільні палати поділяються на: першу та другу з цивільних справ, палату з фінансових питань, палату з соціальних питань та плату з питань торгівлі. Касаційний суд складається з голови, шести голів палат, 84 членів суду та 34 радників-доповідачів різних категорій. При Касаційному суді  є також Генеральний прокурор, Перший генеральний адвокат та 19 генеральних адвокатів  - головних помічників Генерального прокурора.

    До компетенції Касаційного суду належить розгляд скарг на рішення нижчих судів, щодо яких, зазвичай, вичерпана можливість оскарження у звичайному апеляційному порядку. Палата у кримінальних справах має право переглянути справи, стосовно яких вирок набув чинності, а також переглядати справи за новими обставинами, але лише в інтересах засудженого.

    На рівні трибуналів малого процесу існує низка судових установ, які спеціалізуються на розгляді певної категорії справ:

    ·        торгівельні трибунали;

    ·        паритетні трибунали з питань земельної ренти;

    ·        трибунали з морської торгівлі.

    Для розмежування компетенції загальних та адміністративних судів у конфліктних ситуаціях створюються трибунали з конфліктів.

     

    Питання для самоконтролю

    1. Правове регулювання інститутів безпосередньої демократії.

    2. Президент у ієрархії державних органів Франції.

    3. Парламент Франції: його структура і компетенція.

    4. Уряд Франції: структура і повноваження

    5. Визначте сутність поняття "ордонанси".

     

    Питання для самостійного вивчення

    1. Яка система органів місцевого самоврядування в Франції? Як вона співвідноситься з адміністративно-територіальним розподілом?

    2. Особливості конституційного контролю в Франції.

    3. Структура і зміст Конституції Франції.

    4. Права і свободи громадян у французькому конституційному праві.

     

     

    Тема 18. Держава та право Німеччини в новітній період

     

    Законодавчу владу здійснює парламент - Бундестаг, до складу якого входять 669 депутатів, відносна більшість яких (341 депутат) обирається за партійними списками, а решта (328) - за одномандатними округами шляхом загальних, прямих, рівних та вільних виборів під час таємного голосування. Депутати Бундестагу не мають права займати інші службові посади та керівні посади у приватних фірмах.

    Керівництво засіданнями Бундестагу здійснює голова парламенту або його заступники, які складають президію і обираються на весь термін повноважень парламенту - 4 роки. Організаційними питаннями, пов'язаними із справочинством, опікуються секретарі парламенту, які,  згідно з Конституцією, належать до керівництва Бундестагу.

    Створення партійних фракцій згідно регламенту дозволяється, якщо до складу фракцій входить не менше 33 депутатів; якщо депутатське об'єднання складається з близько 35% від загальної кількості членів Бундестагу, воно має статус депутатської групи. Керівники фракцій беруть участь у формуванні постійних комітетів і комісій парламенту та визначенні їх голів. Голова парламенту, його заступник та 23 представника від партійних фракцій складають раду старійшин, яка вирішує процедурні питання, визначає персональний склад постійних комісій та визначає порядок денний.

    Бундестаг, згідно регламенту, працює у стані постійної сесії і тому скликається його головою на пленарні засідання у разі потреби. Верхня палата парламенту - Бундесрат складається з 69 членів Бундестагу, які не обираються, а безпосередньо призначаються урядами окремих земель, тому термін його повноважень законодавчо не визначений. Кожна земля  залежно від кількості населення має у Бундесраті від 3 до 6 представників. Голова Бундесрату, який переобирається щороку, скликає засідання у разі потреби, а також на вимогу федерального уряду, або на вимогу представників принаймні двох земель.

    Права законодавчої ініціативи мають: федеральний уряд, який спочатку передає законопроект до верхньої палати - Бундесрат, а потім - до Бундестагу, у разі термінової потреби уряд має право подавати законопроект безпосередньо до Бундестагу, не чекаючи визначення позиції Бундесрату; депутати Бундестагу та Бундесрату, але не від себе особисто, а тільки колективно - від імені партійної фракції, представництва окремої землі, або за законопроект зібрано не менше 33 підписів депутатів Бундестагу.

    Законопроекти у Бундестагу розглядаються у трьох читаннях. Схвалені  Бундестагом законопроекти подаються до Бундесрату, який має право підтримати законопроект повністю, запропонувати внести доповнення чи зміни або не підтримати зовсім. Для вирішення суперечливих питань створюються узгоджувальні комісії, до складу яких входять представники обох палат парламенту.

    Як Бундестаг, так і Бундесрат можуть ухвалювати закони самостійно. Бундестаг має право здолати протест Бундесрату (своєрідне право вето) простою більшістю - 335 голосів депутатів. Бундесрат приймає закони самостійно лише за умови оголошення Президентом країни стану законодавчої ініціативи, що вводиться на певний термін за пропозицією уряду та згодою Бундесрату, якщо закон, який уряд вважає вкрай необхідним, відхилено Бундестагом.

    Конституцією також передбачено, що у стані оборони, закони, які не стосуються питань державного суверенітету та конституційного регулювання, може ухвалювати спільний комітет, який бере на себе обов'язки обох палат та складається на 2/3 з представників Бундестагу та  1/3  з представників Бундесрату.

    Бундестаг має право делегувати органам центральної виконавчої влади, певному міністрові та навіть урядові федеральної землі свої повноваження стосовно видання правових актів, що входять до законодавчої компетенції парламенту.

    Федеральний уряд відповідає лише перед нижньою палатою - Бундестагом. Відповідальність уряду здійснюється у двох формах: колективній (насамперед, це відповідальність канцлера як голови уряду) та індивідуальній відповідальності міністрів.

    Згідно з Конституцією, парламент має право ратифікації міжнародних угод, оголошення стану оборони, участі у виборах Президента країни, формування федерального Конституційного суду, обрання керівного складу рахункової палати.

    Федеральний Президент обирається шляхом непрямих (опосередкованих) виборів терміном на 5 років. Обирають Президента Федеральні збори, до яких входять члени нижньої палати парламенту - Бундестагу та така ж кількість представників від суб'єктів федерації, обраних ландтагами (парламентами) земель відповідно до їхнього пропорційного представництва в Бундестазі.

    Згідно з Конституцією, Президент представляє державу, укладає міжнародні угоди, акредитує дипломатичних представників, призначає федеральних суддів, старший та вищий командний склад збройних сил, нагороджує, здійснює право помилування та виконує інші функції. Проте для набуття чинності таких актів потрібна їхня контрасигнатура федеральним канцлером або керівником відповідного міністерства.

    Президент не може бути членом жодного представницького органу, уряду, входити до керівництва державних підприємств або приватних фірм, які займаються здобуттям прибутків. Втратити свою посаду Президент може у разі доведеного звинувачення у навмисному порушенні Конституції або закону. Таке звинувачення має бути висунуте двома третинами членів Бундестагу або Бундесрату, а потім передане до Федерального конституційного суду, який і виносить остаточне рішення. У разі відсторонення від посади або не змоги Президента виконувати свої обов'язки, його повноваження здійснює голова Бундестагу.

    Президент є главою держави, хоча реальна виконавча влада здійснюється федеральним урядом, до складу якого входять федеральний канцлер та міністри. Як канцлер, так і члени уряду мають певні обмеження щодо позаурядової діяльності. Це стосується зайняття інших оплачуваних посад, здійснення професійної діяльності, участі у керівництві підприємствами та фірмами.

    Кандидатуру федерального канцлера висуває Президент. Обраною вважається особа, яка отримала абсолютну більшість голосів. Якщо кандидатура, запропонована Президентом, не отримує підтримки абсолютної більшості членів Бундестагу, то парламентарі мають право самі висунути кандидата на посаду канцлера. Для обрання за таких обставин у першому турі голосування потрібна абсолютна більшість голосів, у другому - відносна більшість.

    Решта членів уряду - федеральні міністри призначаються Президентом, їх кандидатури пропонуються канцлером. Звільнення міністрів з посади є прерогативою канцлера і оформляються актом Президента на вимогу голови уряду.

    Федеральний канцлер визначає загальні напрями діяльності уряду та федеральної політики. Члени уряду особисто відповідальні перед федеральним канцлером та перед Бундестагом, який може виразити вотум недовіри будь-якому федеральному міністру. У разі розбіжностей у позиціях міністрів при вирішенні конкретних питань остаточне рішення уряд ухвалює шляхом голосування.

    Федеральний канцлер несе особисту відповідальність за діяльність уряду. У випадку вимушеної або добровільної відставки канцлера у відставку йдуть усі члени федерального уряду.

    Судова система Німеччини досить складна. Ні федерація взагалі, ні її суб'єкти - федеральні землі не мають єдиного вищого судового органу. Федеральний конституційний суд та конституційні суди окремих земель утворюють Конституційну юстицію. Окрім неї існують ще декілька спеціалізованих окремих гілок правосуддя: загальна, адміністративна, фінансова, трудова та соціальна юстиції. Кожна з них має власний вищий судовий орган: систему загальних судів очолює Федеральна судова палата; соціальних судів - Федеральний суд у соціальних справах; фінансових -  Федеральний фінансовий суд; трудових - Федеральний суд у трудових справах; адміністративних - Федеральний адміністративний суд. Злочини військовослужбовців розглядають військово-кримінальні суди.

    Усі вищі судові органи цілком незалежні один від одного. У випадках неоднозначного застосування різними вищими судами одного закону, рішення з метою забезпечення єдності судової практики ухвалює особлива нарада, в якій беруть участь представники цих органів.

    Кожна гілка судової влади має декілька інстанцій. Загальні суди мають чотири інстанції: дільничні суди, земельні суди, Вищий земельний суд, Федеральна судова палата; адміністративні, соціальні та трудові суди - три інстанції, а фінансові суди - дві інстанції, винятком є Конституційна юстиція, що має лише одну інстанцію.

    У системі загальних переважну більшість кримінальних та цивільних справ розглядає дільничні суди; до них судочинство інколи здійснюється суддею одноосібно або ж суддею та двома засідателями.

    Земельні суди розглядають більш складні кримінальні та цивільні справи і водночас виступають апеляційною інстанцією відносно дільничних судів. У деяких випадках кримінальні справи розглядаються колегією судів, в інших - за участі кількох присяжних засідателів, які водночас із суддею або колегією суддів вирішують не лише за фактом, але й за правом. Земельний Верховний суд проводе ревізію. Це - особливий процес у німецькому праві, який об'єднує елементи як апеляції, так і касації. Тобто водночас відбувається перевірка рішення суду нижчої інстанції як на відповідність дотримання законності, так і з фактичного боку справи. Федеральна судова палата, яка є вищою інстанцією, здійснює тільки розгляд касаційних скарг. У нижчих ланках інших гілок юстиції в судових засіданнях беруть участь три судді та два засідателя.

    У загальному підпорядкуванні міністра юстиції знаходиться також і прокуратура, яка відтак становить окрему незалежну систему і діє безпосередньо при відповідних судах. Прокурори розслідують найбільш складні справи з залученням поліцейських служб та висувають обвинувачення. За участі прокурора здійснюється судовий розгляд у кримінальних справах, зокрема й у справах приватного звинувачення, яке порушується потерпілим. У визначених законодавством випадках прокурори мають право брати участь у розгляді цивільних справ.

     

    Питання для самоконтролю

     

    1. У чому полягають особливості багато партійної системи ФРН?

    2. Парламент ФРН: порядок формування, структура і повноваження.

    3. Вибори, референдуми і народна ініціатива у ФРН.

    4. Структура органів виконавчої влади ФРН.

    5. Уряд ФРН: порядок формування і повноваження.

    6. Федеральний   конституційний   суд   Німеччини:   порядок   формування   і повноваження.

     

     

    Питання для самостійного вивчення

     

    1. Основний закон ФРН: основні риси, структура і зміст.

    2. Права людини і права громадян у Основному законі ФРН.

    3. Охарактеризуйте роль канцлера в системі органів державної влади ФРН.

    4.У чому полягає сутність німецького федералізму?

    5 .Різновиди управління і місцевого самоврядування ФРН.

     

     

    Тема 19. Виникнення та розвиток незалежних держав

    в Центральній і Східній Європі

     

    На початку 1918 р. чеські депутати австрійського парламенту прийняли декларацію, в якій висували вимогу створення суверенної держави. У Празі утворився Національний комітет, до складу якого увійшли представники усіх політичних партій, що на той час діяли у Чехії (липень 1918 р.). Перебіг подій прискорила поразка блоку центральних європейських держав у першій світовій війні. 28 жовтня того ж року Національний комітет проголосив утворення Чехословацької держави. ЗО жовтня Словацька національна рада оголосила про відокремлення Словаччини від Угорщини і про її приєднання до чеських земель.

    14 листопада 1918 р. Національні збори, сформовані шляхом розширення Національного комітету, проголосили Чехословаччину республікою та обрали Т. Масарика її президентом. Уряд було сформовано на основі "всенародної коаліції" чеських та словацьких буржуазних партій, а також соціал-демократів. У квітні 1919 р. Національні збори прийняли закон про аграрну реформу, який установив мак-симальний розмір земельного володіння у 250 га або 150 га орної площі.

    16 червня 1919 р. у Словаччині була проголошена Радянська республіка, яка проіснувала до 7 липня того ж року. Уряд чеського комуніста А. Яноушека розпочав націоналізацію промислових підприємств та банків, конфіскацію

    поміщицьких та церковних земель, увів 8-годинний робочий день. Після падіння цієї радянської республіки становище в Словаччині відновилося, попередні реформи відмінялися.

    У червні 1920 р. на зміну уряду "всенародної коаліції" прийшов уряд "червоно-зеленої коаліції" в складі представників соціал-демократичної, націонал-соціалістичної та аграрної партій. Очолив його правий соціал-демократ В. Тусар. Уряд оголосив про здійснення часткового викупу поміщицьких земель, обіцяв у "зручний момент" провести "соціалізацію промисловості".

    20 лютого 1920 р. Національні збори прийняли Конституцію Чехословацької республіки. Цією конституцією гарантувалися основні буржуазно-демократичні свободи. Президент, якого обирали на 7 років, був наділений широкими повноваженнями, виконавчу владу він здійснював спільно з урядом. Законодавча влада належала двопалатному Національному зібранню.

    До складу Чехословаччини входила Закарпатська Україна (де, за визнанням одного з президентів ЧСР Едварда Бенеша, у 1935 р. "власне чеське і словацьке населення становить 5 відсотків"). Ще однією складовою частиною держави була Тєшинська Сілезія, на яку претендувала Польща. Найрозвиненішим економічним районом були Су-дети, де компактною групою проживала німецька меншина. Загалом же з 13,5 млн населення країни чехи становили 7 млн, німці - 3 млн, словаки - 2 млн, угорці - 750 тис, українці - 500 тис, поляки - 100 тис. Формально усі вони користувалися однаковими правами, але у конституцію було включено положення про "єдину чехословацьку націю".

    У вересні - листопаді 1917 р. західні держави Антанти визнали офіційним представником польського народу Польський Національний комітет, сформований з політичних емігрантів у Парижі. У січні 1918 р. президент США В. Вільсон включив у свою відому програму повоєнного перетворення Європи пункт про створення Польської держави з "доступом до моря". Місяцем раніше уряд Леніна задекларував право поляків на створення власної держави, а 29 серпня 1918 р. він же анулював усі договори про поділи Польщі, укладені царизмом після 1772 р.

    Після військової поразки Німеччини та Австро-Угорщини в світовій війні в ніч з 6 на 7 листопада 1918 р. в Любліні було сформовано уряд незалежної Польщі під проводом галицького соціал-демократа Ігнаци Дашинського. Цей уряд проголосив Польщу народною республікою, та проіснував він недовго. Повернення 10 листопада у Варшаву з німецької в'язниці в Магдебурзі Юзефа Пілсудського змінило розстановку політичних сил. Уже 11 листопада Регентська рада у Варшаві передала цьому найавторитетнішому з тогочасних польських політиків усю повноту влади "з метою збереження порядку в країні". На вимогу Пілсуд-ського уряд Дашинського пішов у відставку та був сформований новий уряд, очолений правим соціалістом Є. Мора-чевським. Уряд Морачевського називав себе "робітничо-селянським", що мало дещо заспокоїти широкі народні маси. В січні 1919 р. Пілсудський провів заміну прем'єра. На чолі польського уряду став формально безпартійний І. Падеревський - всесвітньо відомий ... піаніст. Того ж місяця відбулися вибори до установчого сейму, на яких більшість виборола партія народної демократії (ендеки). Пілсудський зберіг пост "начальника держави". Новий уряд Польщі визнав встановлений де-факто 8-годинний робочий день та інші завоювання мас. У липні 1919 р сейм прийняв постанову про принципи земельної реформи, яка передбачала максимум земельного володіння у 180 га на господарство.

    Новостворена Польська держава вела бойові дії практично проти всіх сусідів з метою максимального розширення своєї території. Підтримку цій агресивній політиці надавала Франція. Ця держава бажала у післявоєнній Європі мати такого союзника на сході, який би міг замінити їй царську Росію. Жертвами польської агресії стали ЗУНР (окупована 16 липня 1919 p.), Білорусь, Литва (Вільнюс до 1939 р. входив до складу Польщі), німецьке та чеське населення західних та південно-західних рубежів. Кордони міжвоєнної Польської держави остаточно були встановлені аж у 1923 р. За межами Польщі залишалися Вармія і Мазури, де під час проведення плебісциту прихильники приєднання потерпіли поразку. Однак, загалом близько 40% населення міжвоєнної Польської держави становили представники національних меншин. Більшість з них (за винятком євреїв) мали сусідами власні національні держави - УРСР, БРСР, Литву, Чехословаччину, Німеччину.

    У березні 1921 р. Сейм прийняв конституцію Польської республіки. Законодавчі права надавалися двопалатному парламенту. Повноваження президента, якого депутати сейму і сенату обирали на 7 років, були конституцією суттєво обмежені - ендеки обґрунтовано побоювалися обрання на цей пост Ю. Пілсудського. Конституція проголошувала основні буржуазно-демократичні свободи, офіційну рівність усіх віросповідань. Право приватної власності оголошувалося "однією з важливіших основ соціального ладу та правового порядку".

    Після парламентських виборів у листопаді 1922 р. до влади прийшов блок ендеків та християнських демократів. Президентом країни став проф. Г. Нарутович, підтриманий лівими та партіями національних меншин. Уже 16 грудня він був убитий фанатиком. Новим президентом став С. Bойцеховський, представник партії заможного селянства "П'яст". Проте в країні продовжувало наростати протистояння між .- правими і лівими, загострене протиріччями у відносинах з національними меншинами та очевидною слабкістю виконавчої влади. 12-14 травня 1926 р. Ю. Пілсудський провів в державі антиурядовий переворот. Однак, зайняти посаду президента демонстративно відмовився - незважаючи на те, що був обраний абсолютною більшістю голосів депутатів сейму і сенату. Пілсудський оголосив, що займатиме лише посади військового міністра та головного інспектора армії. Підтримали Пілсудського не тільки військові, але й ліві сили, зокрема соціалістична (ППС) та комуністична (КПП) партії. Проголошений Пілсудським режим "санації" (дослівно - оздоровлення) в загальних своїх рисах був близьким до італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму, хоча й не таким жорстким по своїй суті.

    5 жовтня 1918 р. в Загребі (Хорватія) виникло Народне віче словенців, хорватів і сербів. 29 жовтня воно оголосило про перехід в його руки влади в населених південними слов'янами районах колишньої Австро-Угорської імперії та про утворення держави словенців, сербів і хорватів на цих землях. У результаті переговорів Народного віча з урядом суверенної Сербії 1 грудня 1918 р. в Белграді відбулося створення об'єднаного Королівства сербів, хорватів і словенців (КСХС) на чолі з сербською династією Карагеоргієвичів. У маніфесті принца-регента Олександра, виданому при створенні Королівства СХС, проголошувалися демократичні свободи. На практиці їх здійснення всіляко гальмувалося.

    У лютому 1919 р. почалося проведення аграрної реформи. Землі Габсбургів, а також крупних австрійських та угорських поміщиків були конфісковані. Для всіх інших поміщиків встановлювався максимум - у Хорватії 150-200 га, у Воєводині навіть 300-500 га. Надлишки відчужувалися та передавалися у фонд реформи з виплатою компенсації поміщикам. При перерозподілі землі перевагу отримували селяни-серби. Здійснення реформи затягнулося на 20 років.

    На виборах до Установчих зборів об'єднаної держави в листопаді  І 920 р. перемогу отримали сербські буржуазні партії. 28 червня 1921 р. у день святого Віда (річниця втрати незалежності після поразки від турків на Косовому полі у 1389 р.) Установчі збори прийняли конституцію, що дістала назву Відовданської. Ст. 1 проголошувала державу конституційною, парламентською і спадковою монархією. Великі права надавалися королю, особа якого оголошувалася недоторканною. Разом із скупщиною він здійснював законодавчу владу, а- через раду міністрів - і виконавчу. Король був верховним головнокомандуючим та представляв державу у зовнішніх зносинах. Королівство СХС розподілялося на 33 області-жупи. Керівників цих областей - жупанів теж призначав король. Тим самим конституція закріплювала унітарну державу. Депутат скупщини мав обов'язково уміти вільно говорити і писати "державною сербсько-хорватсько-словенською мовою".

    Після закінчення світової війни здобули незалежність також Фінляндія, Латвія, Литва, Естонія. Ряд держав, що було утворилися на руїнах Російської імперії (УНР, Грузія, Вірменія та ін.), утримати свою національно-демократичну державність не змогли, їх народам були нав'язані радянські республіки у тісному воєнному, політичному та економічному союзі з Російською Федерацією у рамках CPCP.

     

    Питання для самоконтролю

    1. Відмінності "народних демократій" (Польська народна республіка, Чехословаччина, Болгарія, Угорщина) від класичного радянського зразка.

    2. У чому полягали основні відмінності правових систем країн "народної демократії" від радянської моделі?

    3. Які країни отримали назву "народно-демократичних"?

    4. Як Ви спрогнозуєте подальший розвиток держави та права в цих країнах: Польщі, Угорщині, Болгарії, Чехії, Словаччини та др.?

     

    Питання для самостійного вивчення

    1. Особливості сучасної буржуазної демократії Швеції. Конституція 1974 р.

    2. Причини кризи шведської моделі соціалізму та її національних варіантів (сер. 80-х рр. XX ст.).

    3. Що таке шведська модель соціалізму? У чому полягають її позитивні і негативні сторони?

     

     

    III. ПИТАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ЕКЗАМЕНУ

    1. Предмет історії держави та права зарубіжних країн.

    2. Періодизація і структура історії держави та права зарубіжних країн.

    3. Генезис людського суспільства.

    4. Основні теорії походження держави і права.

    5. Державно-правова система Стародавнього Єгипту.

    6. Право Стародавньої Месопотамії по законах царя Хаммурапі.

    7. Рабовласницька держава і право Стародавньої Індії.

    8. Держава і право Стародавніх Афін.

    9. Державний устрій Спарти.

    10. Виникнення держави в Римі. Царський період.

    11. Станова і політична боротьба в Римі.

    12. Державний устрій і порядок управління в Римі в період республіки.

    13. Державний устрій і порядок управління в Римі в період імперії (принципату).

    14. Державний устрій і порядок управління в Римі в період імперії (домінату).

    15. Римське право по Законах XII таблиць.

    16. Класичне римське право.

    17. Феодальна власність і становий розподіл суспільства.

    18. Держава і право Франкської держави.

    19. Держава і право феодальної Англії.

    20. Держава і право феодальної Німеччини.

    21. Виникнення і державний устрій Арабського Халіфату. Мусульманське право.

    22. Станово-представницька монархія в Англії.

    23. Станово-представницька монархія у Франції.

    24. Державний устрій і право Франції в період Абсолютизму.

    25. Особливості абсолютизму в Англії, Німеччині і Австрії.

    26. Державний устрій і правова система Візантійської імперії. Рецепції римського права.

    27. Система державного управління у середньовічному Китаї.

    28. Регулювання правовідносин у середньовічному Китаї.

    29. Державно-правовий розвиток Індії у Середні віки.

    30. Новгородська і Псковська феодальні республіки і їх право.

    31. Держава і право Московії.

    32. Державно-правовий лад Російської імперії.

    33. Англійська революція середини XVII століття.

    34. Велика Французька буржуазна революція 1789 - 1799 рр.

    35. Кодекси Наполеону.

    36. Державно-правові зміни у Франції в роки II і III республік і II імперії.

    37. Еволюція державно-правових інститутів німецьких держав в ХIХ в. Утворення Германської імперії.

    38. Державний устрій і правова система США.

    39. Особливості держави та права країн Латинської Америки в ХIХ в.

    40. Державно-правовий розвиток провідних країн на початку ХХ ст.

    41. Веймарська республіка в Німеччині.

    42. Зміна правових відносин всередині Британської імперії після I Світової війни.

    43. Складання нацистської диктатури в Німеччині.

    44. Особливості фашистської диктатури в Італії.

    45. Військово-монархічна диктатура в Японії.

    46. Утворення ФРН і її правова система.

    47. Франція в роки IV і V республік.

    48. Крах колоніальної системи. Державні і правові системи в постколоніальних країнах.

    49. Держава і право в країнах комуністичного тоталітаризму.

    50. Державний устрій і правова система Російської Федерації.

     

    IV. ТЕМАТИЧНІ МОДУЛІ ДЛЯ КОМПЛЕКСНОГО ТЕСТУВАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

    1. Тематичні модулі укладенні на підставі  орієнтовного тематичного планування з дисципліни “Історія держави і права зарубіжних країн”.

    2. Структурна побудова пропонованої модульно-тематичної системи тестування базується на логічно завершених розділах навчального матеріалу.

    3. Оцінювання результатів тестування відбувається на основі кредитно-модульної системи, а саме:

    - кожний модуль містить 30 тестових завдань;

    - кредит одного модуля складає 100 балів;

    Критерії оцінювання:

    -         оцінка “відмінно” – 27-30 правильних відповідей;

    -         оцінка “добре” – 23-26 правильних відповідей;

    -         оцінка “задовільно” – 15-22 правильних відповідей;

    -         оцінка “незадовільно” – менше 15 правильних відповідей;

     

     

    МОДУЛЬ 1. «ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ СИСТЕМИ АНТИЧНОСТІ»

    1. ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН ВЗАЄМОДІЄ З:

    A.   політологією;

    B.   соціологією;

    C.   теорією держави та права;

    D.   конституційним правом.

    2. НАЗВІТЬ ПРЕДСТАВНИКІВ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ШКОЛИ ПРАВА:

    A.   О. Конт;

    B.   Г. Спенсер;

    C.   О. Холмс;

    D.   Ф. Савіньї;

    3. ЧАС ВИНИКНЕННЯ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН ЯК САМОСТІЙНОЇ ГАЛУЗІ НАУКИ:

     

    A.   кін. ХV – поч. ХVІ ст.

    B.   кін. ХVІІ – поч. ХVІІІ ст.

    C.   кін. ХVІІІ – поч. ХІХ ст.

    D.   кін. ХІХ – поч. ХХ ст.

    4. ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН ВИВЧАЄ:

    A.   суспільство в цілому;

    B.   право в цілому;

    C.   процеси становлення, розвитку, причини загибелі держав і різних    систем права;

    D.    динаміку виникнення держав у світі.

    5. ЩО ВИСТУПАЄ ДЖЕРЕЛАМИ ПРАВА СТАРОДАВНЬОГО ЄГИПТУ?

    A.   Закони Хаммурапі;

    B.   Закони Ману;

    C.   кодифікація Бокхора;

    D.   Книга законів царства Вей.

    6. ЯКІ ІЗ ПЕРЕЛІЧЕНИХ ДЖЕРЕЛ ПРАВА СТАРОІНДІЙСЬКІ:

    A.   Закони Хамурапі;

    B.    Закони Ману;

    C.   “Книга законів царства Вей”;

    D.   “Саксонське зерцало”.

    7. КОМУ ІЗ ПЕРЕЛІЧЕНИХ БОГІВ ПОКЛОНЯЛИСЯ ЄГИПТЯНИ:

    A.   Адоніс;

    B.   Шамаш;

    C.   Мардук;

    D.   Амон.

    8. ОСНОВНОЮ ПОСАДОВОЮ ОСОБОЮ У СТАРОДАВНІЙ ІНДІЇ БУВ:

    A.     цар;

    B.      племарх;

    C.      базилевс;

    D.     монарх.

    9. ТВЕРДЖЕННЯ, ЩО У СТАРОДАВНІЙ ІНДІЇ ЖІНКА НЕ МОГЛА БУТИ СВІДКОМ?

    A.       вірне;

    B.        невірне.

    10. ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ЖЕРЦІВ СТАРОДАВНЬОГО ВАВИЛОНА ХАРАКТЕРИЗУЮТЬ:

    A.   вони здійснювали функцію судочинства;

    B.   вони не могли мати у власності рабів;

    C.   вони не могли займатися природничими науками;

    D.   до них застосовувалися найважчі види кримінальних покарань;

    11. ЯК НАЗИВАЛИСЯ ПЕРШІ ФОРМИ ДЕРЖАВНОСТІ У СТАРОДАВНІЙ ГРЕЦІЇ?

    A.   номи;

    B.   міста-поліси;

    C.   різноплемінний союз;

    D.   родоплемінний союз;

    12. НАЗВІТЬ ОСНОВНІ МІСТА-ПОЛІСИ СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ:

    A.   Мегари, Афіни, Спарта, Корінф, Фіви;

    B.   Урук, Умма, Лагаш;

    C.   Еріду, Ларса, Кротон, Ольвія;

    D.   Агрігент, Сіракузи, Херсонес.

    13. ЯКІ З ПЕРЕЛІЧЕНИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ БУЛО СТВОРЕНО КЛІСФЕНОМ?

    A.    Ареопаг, Рада старійшин;

    B.   Колегія 10-ти стратегів, Рада-500;

    C.   Геліея, Базилевс;

    D.   Народні збори, Рада-400;

    14. ЯКІ З ПЕРЕЛІЧЕНИХ СУСПІЛЬНИХ ВЕРСТВ ВІДПОВІДАЮТЬ СУСПІЛЬНОМУ ЛАДУ АФІНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ?

    A.   кшатрії, брахмани, шудри;

    B.   вардуми, арії, вайші;

    C.    метки, приватні раби, вільновідпущеники, державні раби;

    D.   лужень, переіки, ілоти;

    15. ЯКІ З ПЕРЕЛІЧЕНИХ КАТЕГОРІЙ АФІНЯН МОГЛИ БРАТИ УЧАСТЬ У НАРОДНИХ ЗБОРАХ?

    A.   жінки від 18 років;

    B.   чоловіки-громадяни від 20 років;

    C.   метеки;

    D.   раби-чоловіки;

    16. ДО РИС ІНСТИТУТУ СЛУЖБОВИХ ОСІБ В АФІНАХ ВІДНОСЯТЬСЯ:

    A.   безоплатність, колегіальність, короткотерміновість, виборність;

    B.   оплатність, одноособовість, довготерміновість;

    C.   безоплатність, колегіальність, успадкування посади;

    D.    короткотерміновість, одноособовість, призначеність;

    18. ЯКІ ПЛЕМЕНА ПРОЖИВАЛИ НА ТЕРИТОРІЇ ДОДЕРЖАВНОГО РИМУ?

    A.   сюнну, дорійці, арії.

    B.   етруски, лігури, сикули, латини.

    C.   ахейці, гуни, готи.

    D.   скіфи, сармати, кімерійці;

    19. ЯКІ ВЕРСТВИ УТВОРЮВАЛИ СУСПІЛЬСТВО ДАВНЬОГО(ДОДЕРЖАВНОГО) РИМУ?

    A.   плебеї,  клієнти, квірити;

    B.   перегрини, латини, нобілі;

    C.   колони, смерди, шудри;

    D.   серви,

    20. ЯКІ ІЗ ПЕРЕЛІЧЕНИХ ОЗНАК ХАРАКТЕРИЗУЮТЬ ІНСТИТУТ МАГІСТРАТУРИ?

     

    A.     одноособовість прийняття рішень, успадкування посади,

    B.     тривале ( більше 10 років) перебування на посаді;

    C.     колегіальність, відповідальність перед народом, виборність, безоплатність;

    D.     оплачуваність виконаної роботи, виборність, безоплатність.

    21. ГАЙ МАРІЙ ПРОВІВ:

    A.      аграрну реформу;

    B.      військову реформу;

    C.      кодифікаційні роботи;                                                          

    D.      реформу з відміни рабства.

    22. ЯКІ З ПЕРЕЛІЧЕНИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ ВИНИКЛИ В РИМІ НА ЕТАПІ КРИЗИ РЕСПУБЛІКИ.

     

    A.     жирондисти, діакрії;

    B.     популяри, оптимати;

    C.     республіканці, торв;

    D.     якобінці, лейбористи.

    23. ХТО З ПЕРЕЛІЧЕНИХ РИМСЬКИХ ДЕРЖАВНИХ ДІЯЧІВ ВХОДИВ ДО СКЛАДУ ПЕРШОГО ТРІУМВІРАТУ?

     

    A.     Тиберій Гракх;

    B.      Нерон, Сулла;

    C.      Цезар, Помпей, Красс;

    D.     Діоклетіан, Октавіан Август;

    24. ЯКИМ БУВ РЕЗУЛЬТАТ ПОВСТАННЯ РАБІВ ПІД ПРОВОДОМ СПАРТАКА?

    A.     ліквідація державою інституту рабства;

    B.      розгром повстання, жорстоке покарання повстанців;

    C.      пом‘якшення правового статусу рабів.

    25. ХТО З ПЕРЕЛІЧЕНИХ ДЕРЖАВНИХ ДІЯЧІВ БУВ ОБРАНИЙ НА ПОСАДУ ПОЖИТТЄВОГО ДИКТАТОРА?

    A.     Сулла;

    B.      Гай Марій;

    C.      Костянтин;

    D.     Цезар;

    26. СПАДКОЄМЦЕМ ЦЕЗАРЯ БУВ:

    A.     Помпей;

    B.      Гай Октавіан;

    C.      Красс;

    D.     Нерон.

    27. РИМСЬКА ІМПЕРІЯ БУЛА ПОДІЛЕНА НА СХІДНУ ТА ЗАХІДНУ ЗА ЧАСІВ ПРАВЛІННЯ:

    A.     Костянтина;

    B.      Октавіана Августа;

    C.      Діоклетіан;

    D.     Цезаря;

    28. ІНТЕРЕСИ ЯКОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ВЕРСТВИ РЕАЛЬНО ВІДОБРАЖАЛИ  ЗАКОНИ “ХІІ ТАБЛИЦЬ”?

    A.     плебеїв;

    B.      патриціїв;

    C.      клієнтів;

    D.     рабів.

    29. ЯКІ З ПЕРЕЛІЧЕНИХ ВИДІВ ПРАВОВІДНОСИН УРЕГУЛЬОВУВАЛИ „ЗАКОНИ ХІІ ТАБЛИЦЬ”?

    A.     конституційні, адміністративні, кримінальні;

    B.      трудові, шлюбно-сімейні, майнові;

    C.      майнові, шлюбно-сімейні, кримінальні;

    D.     адміністративні, майнові, кримінальні.

    30. РИМСЬКЕ ПРАВО ЯКОГО ЧАСОВОГО ПРОМІЖКУ НАЗИВАЛИ КЛАСИЧНИМ?

    A.     періоду пізньої Імперії;       

    B.      періоду раньої Республіки;

    C.      періоду зародження римської державності;

    D.     періоду пізньої Республіки та раньої Імперії.

     

    МОДУЛЬ 2. «ДЕРЖАВА І ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ»

    1. ФОРМУВАННЯ ЕПОХИ ФЕОДАЛІЗМУ ПРИПАДАЄ НА:

    A.     V-VI ст.ст.;

    B.      VI-VIII ст.ст.;

    C.      V-ІХ ст.ст.;

    D.     IV-VIII ст.ст.

    2. ЯКІ ЕТАПИ ПРОЙШЛА У СВОЄМУ РОЗВИТКУ ФЕОДАЛЬНА ДЕРЖАВА?

    A.   Ранньофеодальна монархія

    B.   Станово-представницька монархія

    C.   Абсолютна монархія

    D.   усі варіанти відповіді вірні

    3. КАПІТУЛЯРІЇ – ЦЕ:

    A.     франкські конституції;

    B.      звичаї;

    C.      акти майдордомів;

    D.     постанови королів законодавчого характеру

    4. ДОМЕН – ЦЕ:

    A.     джерело французького феодального права;

    B.      вищий станово-представницький орган Франції;

    C.      воєнно-релігійна експедиція на Блиєький Схід;

    D.     землеволодіння короля.

    5. ЗА РОКИ ПРАВЛІННЯ ЯКОГО КОРОЛЯ ФРАНКСЬКА ДЕРЖАВА ДОСЯГЛА НАЙВИЩОГО РІВНЯ РОЗВИТКУ?

    A.     Карла Великого

    B.      Карла Мартелла

    C.      Хлодвіг І

    D.     Дагоберт І

    6. ДО ДЖЕРЕЛ ПРАВА ФРАНКІВ ВІДНОСЯТЬСЯ:

    A.     прецеденти, кутюми, обрядки;

    B.      міське право, Закони Ману;

    C.      „Велика Хартія вільностей”, канонічне право;

    D.     „Салічна правда”, капітуляції, звичаї.

    7. КОЛИ БУЛИ СКЛИКАНІ ПЕРШІ В ІСТОРІЇ  ФРАНЦІЇ ГЕНЕРАЛЬНІ ШТАТИ?

    A.     у 1302 р.;

    B.      у 1356 р.;

    C.      у 1357 р.;

    D.     у 1634 р.

    8. КОЛИ БУЛО ПРИЙНЯТО „ВЕЛИКИЙ БЕРЕЗНЕВИЙ ОРДОНАНС”?

    A.     у 1297 р.;

    B.      у 1598 р.;

    C.      у 1357 р.;

    D.     у 1656 р.

    9. ПРО КОГО ЙДЕТЬСЯ: „ВОНИ ЗАРЕКОМЕНДУВАЛИ СЕБЕ ЯК НАЙБІЛЬШ ПОСЛІДОВНІ ПРИБІЧНИКИ ЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ І ПОСИЛЕННЯ КОРОЛІВСЬКОЇ ВЛАДИ, СКЛАЛИ НАЙБІЛЬШ ВПЛИВОВУ ГРУПУ ПОСАДОВИХ ОСІБ, А КОРОЛІ З ЇХНЬОЮ ДОПОМОГОЮ УСУНУЛИ ІМЕНИТУ ЗНАТЬ ВІД ОСНОВНИХ ВАЖЕЛІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У ФРАНЦІЇ”?

    A.     легисти;

    B.      канцлери;

    C.      конетабль;

    D.     палатини.

    10. ДО ДЖЕРЕЛ ФРАНЦУЗЬКОГО ФЕОДАЛЬНОГО ПРАВА ВІДНОСЯТЬСЯ:

    A.     Гортинські закони, прецеденти;

    B.      міське право, кутюми, капітулярії;

    C.      „Велика Хартія вільностей”, звичаєве право;

    D.     „Салічна правда”, канонічне право.

    11. ЯКІ СУСПІЛЬНІ ВЕРСТВИ УТВОРЮВАЛИ СУСПІЛЬНИЙ ЛАД АНГЛІЇ АНГЛОСАКСОНСЬКОГО ПЕРІОДУ?

    A.     джентрі, віллани, лицарство;

    B.      ерли, керли, лети;

    C.      духовенство, дворянство, лакеї;

    D.     фригольдери, копигольдери, селяни.

    12. ЗА ПРАВЛІННЯ ЯКОГО АНГЛІЙСЬКОГО МОНАРХА БУЛА ПРИЙНЯТА “ВЕЛИКА ХАРТІЯ ВІЛЬНОСТЕЙ”?

    A.     Едуарда І;

    B.      Єлизавета І;

    C.      Іоанна Безземельного;

    D.     Генріха VІ Ланкастера.

    13. “ЩИТОВІ ГРОШІ” ЦЕ:

    A.     податок, яким обкладалися іноземні купці в Англії;

    B.      податок на церкву;

    C.      воєнний податок;

    D.     гроші, котрі надавались в борг.

    14. В АНГЛІЇ РОЗМІР ПОДАТКІВ ВСТАНОВЛЮВАВ:

    A.     монарх;

    B.      парламент;

    C.      Зоряна палата;

    D.     канцлер королівської Ради.

    15. ЗОРЯНА ПАЛАТА – ЦЕ:

    A.     представницький орган;               

    B.      вища судова установа;

    C.      орган законодавчої влади;

    D.     орган виконавчої влади.

    16. КОЛИ В АНГЛІЇ БУЛА ПРИЙНЯТА «ВЕЛИКА ХАРТІЯ ВОЛЬНОСТЕЙ»:

    A.     1215 р.;

    B.      1295 р.;

    C.      1265 р.;

    D.     1539 р.

    17. ПАРЛАМЕНТ АНГЛІЇ СТАВ ДІЛИТИСЯ НА ДВІ ПАЛАТИ (ВЕРХНЮ І НИЖНЮ)

    A.     з середини ХIV ст.;

    B.      з середини XVI ст..;

    C.      кінця XVII ст.,

    D.     ІІ половини XIII ст..

    18. СВЯЩЕННА РИМСЬКА ІМПЕРІЯ НІМЕЦЬКОЇ НАЦІЇ БУЛА УТВОРЕНА В:

    A.     843 р.;

    B.      962 р.;

    C.      970 р.;

    D.     1495 р..

    19. ХТО СТОЯВ НА ЧОЛІ СВЯЩЕННОЇ РИМСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НІМЕЦЬКОЇ НАЦІЇ?

    A.     Папа Римський;

    B.      імператор Німеччини;

    C.      курфюрсти;

    D.     спільно Папа Римський та імператор Німеччини.

                                                    

    20. ЗАГАЛЬНОІМПЕРСЬКИЙ ПРЕДСТАВНИЦЬКИЙ ОРГАН «СВЯЩЕННОЇ РИМСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НІМЕЦЬКОЇ НАЦІЇ» З ДОРАДЧИМИ ФУНКЦІЯМИ І ПРАВОМ ЗАКОНОДАВЧОЇ ІНІЦІАТИВИ, ЯКИЙ СКЛАДАВСЯ З ТРЬОХ КОЛЕГІЙ:

    A.     колегія курфюрстів;

    B.      гофрат;

    C.      рейхстаг;

    D.     ландаг.

    21. ЯКІ ЗЕМЛІ ВКЛЮЧАЛА У СЕБЕ СВЯЩЕННА РИМСЬКА ІМПЕРІЯ НІМЕЦЬКОЇ НАЦІЇ?

    A.     Північну та Середню Італію;

    B.      Бургундію, Чехію;

    C.      Британію, Іспанську марку;

    D.     Візантію, Південну Італію.

    22. ЯКИМ ІМПЕРАТОРОМ БУЛО ВИДАНО „ЗОЛОТУ БУЛЛУ”?

    A.     Оттом І;

    B.      Карлом IV;

    C.      Йосифом ІІ Габсбургом;

    D.     Максиміліаном.

    23. ВКАЖІТЬ, ЯКІ З ПЕРЕЛІЧЕНИХ ДОКУМЕНТІВ БУЛИ ПРОГРАМАМИ СЕЛЯНСЬКО-ПЛЕБЕЙСЬКОГО НАПРЯМКУ РЕФОРМАЦІЇ.

     

    A.     „95 тез”, „Золота Булла”;

    B.      „Статейне письмо”, „12 статей”;

    C.      Версальський трактат;

    D.     „Саксонське зерцало”.

    24. ЯКА КІЛЬКІСТЬ НІМЕЦЬКИХ ДЕРЖАВ УВІЙШЛА ДО СКЛАДУ НІМЕЦЬКОЇ ІМПЕРІЇ ПІСЛЯ ВЕСТФАЛЬСЬКОГО МИРУ 1648 Р.?

    A.     355;

    B.      94;

    C.      320

    D.     104.

    25. ЯКІ З ПЕРЕЛІЧЕНИХ ДЖЕРЕЛ ПРАВА ВІДНОСЯТЬСЯ ДО НІМЕЦЬКОГО ФЕОДАЛЬНОГО ПРАВА?

    A.     „Кутюми Бовезі”;

    B.      „Саксонське зерцало”, „Кароліна”;

    C.      Велика хартія вільностей, канонічне право;

    D.     „Салічна правда”, звичаєве право.

    26. ХТО ВВАЖАЄТЬСЯ УКЛАДАЧЕМ „САКСОНСЬКОГО ЗЕРЦАЛА”?

    A.     Філіп де Бомануар;

    B.      Іоанн Безземельний;

    C.      Ейхе фон Репков;

    D.     укладач невідомий.

    27. ДЕРЖАВНИЙ ОРГАН АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ, СТВОРЕНИЙ У 1760 Р. ДЛЯ РОЗГЛЯДУ ЗАКОНОПРОЕКТІВ І СЛІДКУВАННЯ ЗА ВИКОНАННЯМ ЗАКОНІВ:

    A.     Рейхстаг;

    B.      Таємна рада;

    C.      Ландтаг;

    D.     Державна рада

    28. ЯКА З НАЗВАНИХ ДЕРЖАВНИХ ІНСТИТУЦІЙ АБСОЛЮТИСЬКОЇ ФРАНЦІЇ НЕ БУЛА СКЛАДОВОЮ ЧАСТИНОЮ ДЕРЖАВНОЇ (ВЕЛИКОЇ) РАДИ

    A.     Рада депеш

    B.      Генеральні штати

    C.      Рада фінансів

    D.     Таємна рада

     29. ЯКА З НАЗВАНИХ «ВАРВАРСЬКИХ ПРАВД» НЕ БУЛА ГЕРМАНСЬКОЮ

    A.     Саксонська

    B.      Рипуарська

    C.      Руська

    D.     Салічна.

    30. ВІДДІЛЕННЯ ТАЄМНОЇ РАДИ АБСОЛЮТИСТСЬКОЇ АНГЛІЇ, СТВОРЕНЕ ДЛЯ БОРОТЬБИ З СУПРОТИВНИКАМИ КОРОЛЯ

    A.     Висока комісія

    B.      Зоряна палата

    C.      Палата шахової дошки

    D.     парламент

     

    МОДУЛЬ 3. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИХ СИСТЕМ В НОВИЙ ТА НОВІТНІЙ ЧАС.

    1. „ПЕТИЦІЯ ПРО ПРАВА” ПЕРЕДБАЧАЛА:

    A.     ліквідацію монархії;

    B.      введення податків за згодою парламенту;

    C.      запровадження конституційної монархії;

    D.     ліквідацію парламенту.

    2. ПРИХИЛЬНИКИ ОБМЕЖЕННЯ АБСОЛЮТИЗМУ АНГЛІЙСЬКОГО МОНАРХА БУВ КЛАС:

    A.     старого дворянства;          

    B.      духовенства;

    C.      нового дворянства.

    3. ЯК НАЗИВАВСЯ ПЕРЕДРЕВОЛЮЦІЙНИЙ ПАРЛАМЕНТ ФРАНЦІЇ?

    A.     Народні збори;

    B.      Національні збори;

    C.      Генеральні Штати;

    D.     Національний Конвент.

    4. У ЯКИХ ІЗ ПЕРЕЛІЧЕНИХ РОКІВ НАПРИКІНЦІ XVIII СТ. У ФРАНЦІЇ ПРИЙМАЛИСЯ КОНСТИТУЦІЇ?

    A.     1789, 1790, 1792;               

    B.      1791,1795, 1799;

    C.      1793, 1794, 1796;

    D.     1794, 1797, 1798.

    5. ЯКІ З ПЕРЕЛІЧЕНИХ ВИМОГ СТАВИЛИСЯ ДО „АКТИВНОГО” ГРОМАДЯНИНА ЗА КОНСТИТУЦІЄЮ ФРАНЦІЇ 1791 Р.?

    A.     вік від 30 років, внесення до списків шанованих людей, прийняття присяги на вірність Англії;

    B.      наявність не менше 10 років постійного місця проживання;

    C.      сплата щомісячного податку, який дорівнював десятиденному заробітку;

    D.     вік від 25 років, внесення до списків національної гвардії, прийняття присяги на вірність Франції.

    6. КОЛИ БУЛО ПРИПИНЕНО ІСНУВАННЯ СВЯЩЕННОЇ РИМСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НІМЕЦЬКОЇ НАЦІЇ?

    A.     у 1806 р.;

    B.      у 1814 р.;

    C.      у 1815 р.;

    D.     у 1866 р..

    7. У ЯКОМУ РОЦІ БУЛО РОЗПОЧАТО ПРОВЕДЕННЯ ВІДЕНСЬКОГО КОНГРЕСУ?

    A.     у 1800 р.;        

    B.      у 1814 р.;

    C.      у 1848 р.;

    D.     у 1867 р.

    8. КОЛИ БУЛО УТВОРЕНО НІМЕЦЬКИЙ СОЮЗ?

    A.     1814 р.;                

    B.      у 1815 р.;

    C.      1848 р.;

    D.     у 1866 р..

    9. У ЯКОМУ РОЦІ БУЛО УТВОРЕНО АВСТРО-УГОРЩИНУ?

    A.     у 1800 р.;

    B.      у 1866 р.;

    C.      у 1814 р.;

    D.     у 1867 р.

    10. ГРУПА “СПАРТАК” БАЧИЛА НІМЕЧЧИНУ ЯК:

    A.     демократичну державу;

    B.      державу, засновану на диктатурі пролетаріату;

    C.      імперією;

    D.     конституційною монархією.

    11. ЯКІ З ПЕРЕЛІЧЕНИХ ДЕРЖАВ УТВОРИЛИСЯ ПІСЛЯ ЗАКІНЧЕННЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ТА УКЛАДАННЯ МИРНИХ ДОГОВОРІВ?

    A.   Данія, Болгарія, Югославія, Чехословаччина, Естонія;

    B.   Югославія, Угорщина, Латвія, Литва, Чехословаччина, Естонія, Польща;

    C.   Бельгія, Румунія, Молдова, Угорщина, Словаччина;

    D.   Албанія, Чехія, Латвія, Литва, Польща.

    12. ЯКІ З ПЕРЕЛІЧЕНИХ УМОВ ПЕРЕДБАЧЕНІ ЩОДО НІМЕЧЧИНИ У ВЕРСАЛЬСЬКОМУ МИРНОМУ ДОГОВОРІ?

    A.     позбавлення Німеччини частини колоній, заборона об’єднання з Австрією

    B.      позбавлення Німеччини усіх колоній, цілковита заборона мати армію;

    C.      цілковита заборона мати підводний флот, обмеження чисельності армії, втрата частини довоєнної території;

    D.     приєднання нових земель, обмеження чисельності армії.

    13. ЯКА ФОРМА ПРАВЛІННЯ СУЧАСНОЇ ОБ’ЄДНАНОЇ НІМЕЧЧИНИ?

    A.     конституційна монархія;

    B.      абсолютна монархія;

    C.      президентська республіка;

    D.     парламентська республіка;

    14. ЯКИЙ ІЗ ОРГАНІВ ВЛАДИ НІМЕЧЧИНИ СЬОГОДНІ ВІДІГРАЄ НАЙБІЛЬШУ РОЛЬ У ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ?

    A.     Бундестаг;                                

    B.      Бундесрат;

    C.      Президент ФРН;

    D.     Федеральний канцлер.

    15. НА ЯКИЙ ТЕРМІН ОБИРАЄТЬСЯ ФЕДЕРАЛЬНИЙ ПРЕЗИДЕНТ?

    A.     5 років;

    B.      9 років;

    C.      10 років;

    D.     довічно.

    16. ЩО ПЕРЕДУВАЛО ТРЕТЬОМУ РЕЙХОВІ:

    A.     Німецька імперія;

    B.      Веймарська Республіка;

    C.      Північно-німецький союз.

    D.     Священна Римська імперія німецької нації.

    17. Ф. МІТТЕРАН БУВ ПРИХИЛЬНИКОМ ІДЕОЛОГІЇ:

    A.     соціал-демократичної;

    B.      ліберальної;

    C.      соціалістичної;

    D.     консервативної.

    18. НА ПАРИЗЬКІЙ МИРНІЙ КОНФЕРЕНЦІЇ БУЛА СТВОРЕНА:

    A.     Ліга Націй;

    B.      Європейська економічна співдружність;

    C.      Ліга Чемпіонів

    D.     Європейське об’єднання вугілля та сталі;

    19. КОНСТИТУЦІЮ ФРАНЦІЇ 1946 РОКУ БУЛО ПРИЙНЯТО:

    A.     парламентом;

    B.      народом на референдумі;

    C.      Конституційною Асамблеєю.

    D.     Лігою Націй

    20. ЕВІАНСЬКІ УГОДИ БУЛИ ПІДПИСАНІ МІЖ:

    A.     Францією і Великобританією;

    B.      Францією і Камеруном;

    C.      Францією та Конго;

    D.     Францією та Алжирською республікою;

    21. ЗА ЯКОЮ ВИБОРЧОЮ СИСТЕМОЮ ПРОВОДИЛИСЯ ПАРЛАМЕНТСЬКІ ВИБОРИ ЗА КОНСТИТУЦІЄЮ ФРАНЦІЇ 1946 РОКУ:

    A.     мажоритарною;

    B.      пропорційною;

    C.      змішаною.

    22. ПРЕЗИДЕНТА ФРАНЦІЇ ВИБОРИ ЗА КОНСТИТУЦІЄЮ ФРАНЦІЇ 1946 РОКУ ОБИРАЛИ НА ТЕРМІН:

    A.     4 роки;      

    B.      5 років;          

    C.      6 років;        

    D.     7 років.

    23. ФРАНЦІЯ ВСТУПИЛА В НАТО У:

    A.     1949 р.;

    B.      1955 р.;   

    C.      1980 р.;

    D.     2000 р.

    24. ЯКІ З ПЕРЕЛІЧЕНИХ НАСЛІДКІВ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ВІДНОСЯТЬСЯ ДО ВЕЛИКОБРИТАНІЇ?

    A.     територіальні втрати;          

    B.      виплата контрибуцій;

    C.      одержання репарацій;        

    D.     розширення колоніальних володінь.

    25. ЗМІНИ В ПОЛІТИЦІ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ ЗІ СВОЇМИ ДОМІНІОНАМИ ОДЕРЖАЛИ НОРМАТИВНЕ ЗАКРІПЛЕННЯ В:

    A.     Акті про народне представництво 1918 р.

    B.      Вестмінстерському статуті 1931 р;

    C.      Акті про надзвичайні повноваження 1939 р.;

    D.     Акті про парламент 1911 р.

    26. ГОЛОВОЮ СПІВДРУЖНОСТІ НАЦІЙ Є:

    A.     міністр у справах Співдружності;

    B.      прем’єр-міністр Великобританії;

    C.      королева Великобританії;

    D.     голова щороку змінюється через вибори з числа глав держав-учасниць Співдружності.

     

    27. СТОРОНАМИ ФОЛКЛЕНДСЬКОЇ ВІЙНИ БУЛИ:

    A.     Великобританія і Франція;       

    B.      Великобританія і Мексика;

    C.      Великобританія і Бразилія;

    D.     Великобританія та Аргентина.

    28. ПОЛІТИКУ “НОВОГО КУРСУ” ПРОВОДИВ:

    A.     Л. Джонсон; 

    B.      Ф. Д. Рузвельт;

    C.      Р. Ніксон;

    D.     Дж. Ф. Кеннеді.

     29. РОЗПАД ЧЕХОСЛОВАЧЧИНА ЧЕХІЮ І СЛОВЕНІЮ ВІДБУВСЯ:

    A.     4 січня 1999 р.;

    B.      1 січня 1993 р.;

    C.      17 січня 1996 р;   

    D.     11 січня 1992 р..

    30. “ОКСАМИТОВА РЕВОЛЮЦІЯ ” ПРИЗВЕЛА ДО:

    A.     реформування комуністичної системи;

    B.      виникнення незалежних держав;

    C.      початку “холодної війни”;

    D.     ліквідації комуністичного режиму.

     

    Відповіді на тестові завдання
    (для самоконтролю)

    Модуль 1

    Модуль 2

    Модуль 3

         №

    Відповідь

    Відповідь

    Відповідь

    1.      

    С

    1.

    C

    1.

    B

    2.      

    С

    2.

    D

    2.

    C

    3.      

    С

    3.

    D

    3.

    B

    4.      

    С

    4.

    D

    4.

    B

    5.      

    С

    5.

    A

    5.

    D

    6.      

    B

    6.

    D

    6.

    A

    7.      

    D

    7.

    A

    7.

    B

    8.      

    A

    8.

    C

    8.

    B

    9.      

    A

    9.

    A

    9.

    D

    10.                        

    A

    10.

    B

    10.

    B

    11.                        

    B

    11.

    B

    11.

    B

    12.                        

    A

    12.

    C

    12.

    C

    13.                        

    B

    13.

    C

    13.

    D

    14.                        

    C

    14.

    A

    14.

    D

    15.                        

    B

    15.

    B

    15.

    A

    16.                        

    A

    16.

    A

    16.

    B

    17.                        

    B

    17.

    A

    17.

    C

    18.                        

    A

    18.

    B

    18.

    A

    19.                        

    A

    19.

    D

    19.

    B

    20.                        

    C

    20.

    C

    20.

    D

    21.                        

    B

    21.

    B

    21.

    B

    22.                        

    B

    22.

    B

    22.

    D

    23.                        

    C

    23.

    B

    23.

    A

    24.                        

    B

    24.

    A

    24.

    D

    25.                        

    D

    25.

    B

    25.

    B

    26.                        

    B

    26.

    C

    26.

    C

    27.                        

    C

    27.

    D

    27.

    D

    28.                        

    B

    28.

    B

    28.

    B

    29.                        

    C

    29.

    C

    29.

    B

    30.                        

    D

    30.

    B

    30.

    D

     

    V. СПИСОК ДЖЕРЕЛ ПРАВА, РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ВИВЧЕННЯ

    (http://www.pravoznavec.com.ua/books/8/22/)

       ДЕРЖАВА І ПРАВО КРАЇН СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

    1. Закони Хаммурапі, царя Вавилону

    2. Закони Ману

       ДЕРЖАВА І ПРАВО КРАЇН АНТИЧНОГО СВІТУ

       СТАРОДАВНЯ ГРЕЦІЯ

    3. Плутарх про виникнення спартанського суспільства і державного ладу

    4. Арістотель про спартанські установи

    5. Плутарх про реформи Солона

    6. Арістотель про реформи Клісфена

       Арістотель про державний лад Афін у V— IV ст.ст. до н.е.

    7. Громадянські списки

    8. Порядок обрання посадових осіб. Рада п'ятисот і народні збори

    9. Архонти

    10. Посади, що заміщуються підняттям рук

    11. Організація судів

       СТАРОДАВНІЙ РИМ

    12. Тіт Лівій про реформи Сервія Тулія

    13. Закони XII таблиць

    14. Інституції Гая

       ДЕРЖАВА І ПРАВО СЕРЕДНІХ ВІКІВ

    15. Салічна правда

       А. Імунні грамоти

    16. Королівське пожалування

       Б. Встановлення феодальної залежності

    17. Про людину, яка комендується під владу іншої

    18. Прекарна грамота

    19. Зобов'язання

    20. Кабальна грамота

       ФРАНЦІЯ

    21. Бомануар, «Звичаї Бовезі»

    22. Нантський Едикт (1598 р.)

    23. Королівська декларація 1626 р. про знищення фортець

    24. Едикт 1641 року, що забороняє парламентам втручатись у державні справи і адміністрацію

       НІМЕЧЧИНА

    25. «Золота булла» 1356 р.

       Саксонське зерцало

    26. «Земське право»

    27. «Ленне право»

    28. Кароліна

    29. Магдебурзьке право

       АНГЛІЯ

    30. Правда короля Етельберта (VI—VII ст.ст.)

    31. Велика Хартія вільностей (1215 р.)

    32. З Вестмінстерського статуту стосовно судців і шерифів (1330 р.)

    33. З Ордонансу про суддів (1346 р.)

    34. З статуту, виданого в парламенті, що засідав у Вестмінстері у 34 р. за правління Едуарда III (1360—1361 pp.)

    35. З Ордонансу про робітників і слуг (1349 р.)

       АРАБСЬКИЙ ХАЛІФАТ

    36. З Корану

       РОСІЯ

    37. Соборное Уложение 1649 г.

       ДЕРЖАВА I ПРАВО ПЕРІОДУ НОВОЇ ІСТОРІЇ

       АНГЛІЯ

    38. Акт про запобігання незручностям, що виникають внаслідок тривалих перерв між скликаннями парламентів (15 лютого 1641 р.)

    39. Акт про регулювання діяльності таємної ради і про знищення суду, звично йменованого «Зоряною палатою» (5 липня 1641 р.)

    40. Велика демонстрація з петицією 1641 р.

    41. Акт про позбавлення усіх осіб, що посідають духовні посади, права здійснювати яку-небудь світську юрисдикцію або повноваження (13 лютого 1642 р.)

    42. Палата громад — верховна влада англійської держави (4 січня 1649 р.)

    43. Акт про знищення палати лордів (19 березня 1649 р.)

    44. «Інструмент управління» (13 грудня 1653 р.)

    45. Акт про краще забезпечення свободи підданого і про запобігання ув'язненням за морями (26 травня 1679 р.) (Habeas Corpus Act)

    46. Білль про права (1689 р.)

    47. Бредська декларація (Карла II) (4 квітня 1660 р.)

    48. Постанова палати громад про форму правління англійського королівства (1 травня 1660 р.)

    49. Акт про забезпечення свободи парламентів через подальше встановлення умов членства для засідання у палаті громад (1710 р.)

    50. Акт про престолоуспадкування (1701 р.)

    51. Акт про народне представництво (1832 p.)

    52. Акт про народне представництво (1867 р.)

    53. Акт, що регулює працю дітей і підлітків на фабриках З'єднаного королівства (29.08.1833 р.)

    54. Акт, що обмежує години праці підлітків і жінок на фабриках (08.VI. 1847 р.)

       СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ

    55. Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки (4.VII.1776 р.)

    56. Статті конфедерації 1781 року

    57. Конституція Сполучених Штатів Америки (17.ІХ.1787 р.)

    58. Білль про права (1789—1791 pp.)

    59. Конституція Південної Конфедерації (1862 р.)

    60. Прокламація про звільнення рабів (1 січня 1863 р.)

    61. Додатки до Конституції США

    62. Акт для захисту торгівлі і комерції від протизаконних обмежень і монополії («Закон Шермана» 1890 р.)

    63. «Сполучені Штати проти Дебса» (1894 р.)

       ФРАНЦІЯ

    64. Декларація прав людини і громадянина

    65. Декрет від 11 серпня 1789 р. про знищення феодальних прав і привілеїв

    66. Французька Конституція 1791 р.

    67. Декрет Національного Конвенту про знищення королівської влади (21—23 вересня 1792 р.)

    68. Декрет Конвенту про створення Комітету громадського порятунку (6 квітня 1793 р.)

    69. Декрет Конвенту про створення Надзвичайного Кримінального Трибуналу в Парижі (10 березня 1793 р.)

    70. Декрет 25 березня 1793 р. про утворення Комітету Загальної безпеки і Громадського Порятунку

    71. Декрет від 9 квітня 1793 р. про відрядження народних представників в армію

    72. Декрет 23 серпня 1793 р. про масовий набір

    73. Декрет 10 червня 1794 р. (Про ворогів народу)

    74. Декрет проти спекулянтів 26 липня 1793 р.

    75. Закон 29 вересня 1793 р. про максимум

    76. Декрет 17 липня 1793 року про остаточне знищення феодальних прав

    77. Декрет Конвенту про захист власності (18 березня 1793 р.)

    78. Закон про революційний порядок управління (4 грудня 1793 р.)

    79. Декрет про встановлення єдиного максимуму на всій території Республіки (1 листопада 1793 р.)

    80. Постанова Комітету Громадського Порятунку (2 липня 1794 р.)

    81. Декрет про підозрілих (17 вересня 1793 р.)

    82. Декрет Конвенту про секвестр майна ворогів революції (26 лютого 1794 р.)

    83. Декрет про громадські землі (10—11 червня 1793 р.)

    84. Конституція (24 червня 1793 р.)

    85. Конституція (1799 p.)

    86. Органічний сенатус-консульт 18 травня 1804 р.

    87. Кримінально-процесуальний кодекс Франції 1808 р.

    88. Кримінальний кодекс Франції 1810 р.

    89. Французький цивільний кодекс 1804 року

    90. Конституція Французької республіки (4.ХІ.1848 р.)

    91. Паризька комуна Резолюція делегатських зборів 24.02.1871 р.

    92. Декларація Комуни до французького народу

    93. Конституційний закон про організацію державних влад (25.02.1875 р.)

    94. Закон про створення сенату (24.02.1875 р.)

       НІМЕЧЧИНА

    95. Конституційна хартія Прусії (31 січня 1850 р.)

    96. Конституція Німеччини (16.04.1871 р.)

    97. Німецьке цивільне Уложення (1898 р.)

       ЯПОНІЯ

    98. Клятвена обіцянка імператора Муцухіто

    99. Конституція Японської імперії (11.02.1889 р.)

       ДЕРЖАВА I ПРАВО НОВІТНЬОГО ПЕРІОДУ

       Сполучені Штати Америки

    100. Закон про відновлення національної економіки (16.07.1933 р.)

    101. Кодекс про справедливу конкуренцію для бавовняної текстильної промисловості (17.07.1933 р.)

    102. Закон Вагнера (5.07Л935 p.)

    103. Закон Тафта - Хартлі (23.06.1947 р.)

    104. Закон «Про внутрішню безпеку» (Закон Маккарена) (23.09.1950 р.)

    105. Виконавчий наказ 10450 (27.04.1953 р.)

    106. Закон Хемфрі — Батлера (24.08.1954 р.)

    107. Додатки до Конституції США

       РОСІЯ

    108. Про утворення робітничого і селянського уряду (Декрет II Всеросійського з'їзду Рад)

    109. З Декрету про мир

    110. З Декрету про землю

    111. Про пресу (Декрет Ради Народних Комісарів 27.10.1917 р.)

    112. Декларація прав народів Росії (прийнята РНК 2.11.1917 р.)

    113. Про суд (Декрет РНК 22.11.1917 р.)

    114. Декрет ВЦВК і РНК від 2(15) грудня 1917 р. Про ВРНГ

    115. З протоколу РНК № 21 про створення ВНК (Всеросійської надзвичайної комісії) 7(20) грудня 1917 р.

    116. Декрет ВЦВК. Про суд № 2 від 7 березня 1918 р.

    117. Постанова Робітничого і Селянського Уряду 22.10.1917 р. Про восьмигодинний робочий день, тривалість і розподіл

    118. Декрет ВЦВК і РНК від 18.12.1917 р. Про шлюб і ведення книг актів громадянського стану

    119. Декрет ВЦВК від 27(14) квітня 1918 р. Про відміну успадкування

    120. Декрет РНК від 8.05.1918 p. (про хабарництво)

    121. Декрет РНК від 22.07.1918 р. Про спекуляцію

    122. Декрет РНК від 11 січня 1919 р. Про розкладку між губерніями зернових хлібів і фуражу, що підлягають відчуженню в розпорядження держави

    123. Постанова ВРНГ від 20 листопада 1920 р. Про націоналізацію підприємств

    124. Постанова РНК від 5 вересня 1918 р. Про червоний терор

    125. Декрет ВЦВК від ЗОЛІ. 1918 р. Про народний суд РРФСР

    126. Постанова ВЦВК від 17.02.1919 р. Про ВНК

    127. Декрет ВЦВК від 12.04.1919 р.

    128. Декрет ВЦВК від 24.10.1919 р. Про ревкоми

    129. Декрет ВЦВК від 8.02.1920 р. Про РСІ

    130. Кодекс законів про акти громадянського стану, шлюбні, сімейні і опікунське право 16.09.1918 р.

    131. Постанова ВЦВК від 14.02.1919 р. Про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу до соціалістичного землеробства (положення)

    132. Постанова наркому юстиції 4.11.1920 р. Керівні засади кримінального права РРФСР. Про кримінальне право

    133. Конституція (Основний закон) РРФСР (прийнята У Всеросійським з'їздом Рад 10.07.1918 р.)

    134. Про заміну продовольчої і сировинної розкладки натуральним податком (Декрет ВЦВК від 21.03.1921 р.)

    135. Про обмін (Декрет РНК від 21.05.1921 р.)

    136. Про відповідальність за порушення декретів про натуральний податок і обмін (Декрет РНК від 15.06.1921 р.)

    137. Про підприємства, що перейшли у власність Республіки (Декрет ВЦВК і РНК від 10.12.1921 р.)

    138. Про об'єднання Радянських республік: Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби з світовим імперіалізмом (Декрет ВЦВК РРФСР 1.06.1919 р.)

    139. Конституція СРСР 1924 р.

       АНГЛІЯ

    140. Акт про народне представництво (1918 р.)

    141. Акт про народне представництво (1928 р.)

    142. Акт про народне представництво (1948 р.)

    143. Акт про міністрів корони (1937 p.)

    144. Акт про народне представництво (1983 р.)

    145. Вестмінстерський статут 1931 р.

       НІМЕЧЧИНА

    146. Конституція Німецької імперії (11.08.1919 р.)

    147. Закон про усунення бідувань народу і держави (1934 р.)

    148. Закон про переустрій імперії (1934 р.)

    149. Закон про верховного главу Німецької імперії (1.07.1934 р.)

    150. Указ про захист уряду національного відродження від підступних замахів (1933 р.)

    151. Закон проти утворення нових партій (1933 р.)

    152. Закон про забезпечення єдності партії і держави (1933 р.) із змінами за законом від 8.07.1934 р.

       ФРАНЦІЯ

    153. Конституція Французької республіки (1946 р.)

    154. Закон про обрання Національних зборів (5.10.1946 p.)

    155. Закон від 9 травня 1951 p., що змінює закон від 5 жовтня 1946 р. про обрання членів Національних зборів

    156. Закон, що встановлює щорічну оплачувану відпустку в індустрії, торгівлі, вільних професіях, домашній службі і сільському господарстві (20 червня 1936 р.)

    157. Закон, що встановлює 40-годинний робочий тиждень на індустріальних і торговельних підприємствах і визначає тривалість праці на підземних рудниках (27 червня 1936 р.)

       КРАЇНИ СХІДНОЇ ЄВРОПИ

    158. Конституція Чехословацької Республіки (9.05.1948 р.)

    159. Румунський закон № 187 про проведення земельної реформи (23 березня 1945 р.)

    160. Декрет № 83 про доповнення деяких положень закону № 187 (1.03.1949 р.)

    161. Болгарський закон про трудову земельну власність (2.03.1946 р.)

    162. Польський закон про перехід у власність держави основних галузей народного господарства (3.01.1946 р.)

    163. Угорський закон про націоналізацію деяких промислових підприємств (1948 р.)

     

     

     

    VI. СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

    Основна:

    1. Безродний Є.Ф. Світова класична думка про державу та право: Навчальний посібник. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - 400 с.

    2. Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави та права зарубіжних країн: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 672 с.

    3. Глиняный В.П. История государства и права зарубежных стран. Ч. 1. - Х.: Одиссей, 2005. - 832 с.

    4. Крестовская Н.Н. История государства и права зарубежных стран: Практикум. - Х.: ООО "Одиссей", 2002. - 608 с.

    5. Кучма В.В. Государство и право Древнего мира: курс лекций по истории государства и прав зарубежных стран. - Волгоград: Офсет, 1998. - 240 с.

    6. Макарчик В.С. Загальна історія держави та права зарубіжних країн: Навчальний посібник. - 3-тє вид., доп. - К.: Атака, 2001. - 624 с.

    7. Хрестоматия по истории  государства и права зарубежных стран: (Новое и Новейшее время) / Сост. Н.А. Крашенинникова. - М.: Зерцало, 1999. - 592 с.

    Додаткова:

    1. Английская революция середины XVII века / Отв. ред. Барг М.А., Ястребицкий А.Л. - М.: ИНИОН, 1991. - 184 с.

    2. Аннерс Э. История европейского права. - М.: Наука, 1996. - 395 с.

    3. Антюхина-Московченко В.И. Третья республика во Франции, 1870 - 1918. - М.: Мысль, 1986. - 488 с.

    4. Бартошек М. Римское право: Понятия, термины, определения. - М.: Юридическая литература, 1989. - 447 с.

    5. Византийский Земледельческий закон / Под ред. И.П. Медведева. - Л.: Наука. Ленинградское отделение, 1984. - 280 с.

    6. Внутренняя политика французского абсолютизма (Сборник документов) / Под ред. А.Д. Люблинской. - Л.: Наука. Ленинградское отделение, 1980. - 278 с.

    7. Война Белой и Алой розы / Сост. М. Тимофеева. - М.: Вече,     1998. - 607 с.

    8. Ворошилов С.И. Рождение второй республики в Австрии. - Л.: Издательство Ленинградского университета, 1968. - 231 с.

    9. Гладкий В.Д. Древний мир: Энциклопедический словарь: В 2 т. - Донецк: МП "Отечество", 1997.

    10. Город и государство в древних обществах / Редкол.: В.В. Мавродин (отв. ред.) и др. - Л.: Издательство ЛГУ, 1982. - 161 с.

    11. Город и феодализм в Англии / Отв. ред. Е.В. Гутнова. - М.: Наука, 1987.- 283 с.

    12. Гриффитс Ральф, Томас Роджер. Становление династии  Тюдоров. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1997. - 319 с.

    13. Данилова Г.М. Возникновение феодальных отношений у франков VI - VII вв. Петрозаводск: Гос. изд. Карельской АССР, 1959. - 260 с.

    14. Дигесты Юстиниана / Отв. ред. Е.А. Скрипилев. - М.: Наука, 1984. - 456 с.

    15. Драбкин Я.С. Становление Веймарской республики. - М.: Наука, 1978. - 374 с.

    16. Дьяконов И.М. Общественный и государственный строй древнего Двуречья. Шумер. - М.: Издательство восточной литературы, 1959. - 300 с.

    17. Желубовская Э.А. Крушение Второй империи и возникновение Третьей республики во Франции. - М.: Издательство АН СССР, 1956. - 503 с.

    18. Ивонин Ю.Е. Становление Европейской системы государств: Англия и Габсбурги на рубеже двух эпох. - Мн: Университетское, 1989. - 197 с.

    19. История буржуазного конституционализма XIX века. - М.: Наука, 1986. - 279 с.

    20. История буржуазного конституционализма XVII - XVIII веков. - М.: Наука, 1983. - 296 с.

    21. История государства и права зарубежных стран. / Под ред. О.А. Жидкова. - Ч. 1. - М., 1988; Ч. 2. - М.,1991.

    22. История государства и права СССР / Под ред. О.И. Чистякова и И.П. Мартынсевича. - Ч. 1-2. - М.: Высшая школа, 1985.

    23. История государства и права: Хронология / Под ред. М.И. Сизикова. - М.: Инфра-М, 1996. - 160 с.

    24. История древнего Востока: Зарождение древнейших классовых обществ и первые шаги рабовладельческих цивилизаций: В 2-х ч. / Под ред. И.М. Дьяконова - М.: Наука, 1983.

    25. История Европы с древнейших времен до наших дней: В 8 т. / Гл. редкол. З.В. Удальцова и др. - М.: Наука, 1988-1992.

    26. История России: Народ и власть. - СПб: Лань, 1997. - 445 с.

    27. Кареев Н. Поместье-государство и сословная монархия в средние века. - СПб.: Б. и., 1913. - 412 с.

    28. Катрич В.М. Держава і право стародавнього Рима. - К.: Вид. Київського ун-ту, 1974. - 113 с.

    29. Катрич В.М. Історія рабовласницької держави та права Стародавньої Греції. - К.: Вид. Київського ун-ту, 1969. - 78 с.

    30. Основы государства и права // Правовые памятники, нормативные акты / Под ред. В.В. Комарова. - Харьков: Основа, 1994. - 256 с.

    31. Федоров К.Г., Лисневский Э.В. История государства и права зарубежных стран. - Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского университета, 1994. - 308 с.

    32. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. Вид. 4-те, доп.- К.: Атіка, 2004.- 616 с. 

    33. Тищик Б.Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу: Навч. посібник. — Львів: Світ, 2001. — 384 с.

    34. Шостенко І. І., Шостенко О. I. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч.-метод. посіб. — К.: МАУП, 2003. — 104 с.: іл.

     

     

     

     

     

     

     

     

     

     

    ЗМІСТ

    I.                  ЗМІСТ КУРСУ……………………………………………….3-11

    Розділ І. Держава і право античності

    Розділ ІІ. Держава і право зарубіжних країн Середньовіччя

    Розділ ІІІ. Становлення та розвиток державно-правових систем в
              новий та новітній час

    II.               КОНСПЕКТИ ЛЕКЦІЙ……………………………………11-138

    Розділ І. Держава і право античності

    Розділ ІІ. Держава і право зарубіжних країн Середньовіччя

    Розділ ІІІ. Становлення та розвиток державно-правових систем в
              новий та новітній час

    III.           ПИТАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ЕКЗАМЕНІВ…..138-141

    IV.           ТЕМАТИЧНІ МОДУЛІ ДЛЯ КОМПЛЕКСНОГО ТЕСТУВАННЯ…………………………………………….141-158

    V.               СПИСОК ДЖЕРЕЛ ПРАВА, РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЛЯ
    САМОСТІЙНОГО ВИВЧЕННЯ……………………….158-162

    VI.           СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ…………………………………163-164

     

     

     




    MasSerg © 2013. All Rights Reserved.
    Precarpathian university.Ukraine.